14 місяців під землею, або Історія справжнього мороку Голокосту: рецензія на книгу Кристини Хігер і Данієля Пейснера «Дівчинка у зеленому светрі»

Реальні історії завжди привертають увагу читачів, бо ж це справжні емоції, переживання та спогади людини. Особливо, якщо ця історія – жахливе випробування, яке вдалося пережити семирічній дівчинці. «Дівчинка у зеленому светрі» — всесвітньо відомі мемуари Кристини Хігер, яка пережила Голокост у Львові 1943-го року тільки завдяки тому, що її родина з невеликою кількістю інших євреїв змогла сховатися в каналізації.

Це книга про жагу до життя, дружбу й порятунок. Авторка занотувала власні спогади, щоправда, дещо посилила та змінила, адже пронесла їх крізь усе своє життя, під час подій, описаних у книзі, їй було лише 7 років. Проте, пережитий морок Голокосту неможливо забути, як говорила сама Кристина Хігер: вона спакувала цей жах для тривалого зберігання.

«Кумедна вона – пам’ять. Трюк, який ми проробляємо самі з собою, щоб не втрачати зв’язку з тими, ким ми були колись, як думали, як жили. Пам’ять фрагментарна, як сон, що згадується нам шматочками й уривками. Це відповідь забуттю. Я пам’ятаю – і шматочки з уривками, і все полотно життя».

Фрагменти пережитих подій детально відображені, ми наче стаємо очевидцями. Протягом прочитання знаходишся постійно в напрузі – все це не вкладається в голові. Чому люди мусили жити під землею цілих 14 місяців, якщо, звісно, це можна назвати життям, це скоріше – виживання.

«Пам’ятаю маленьку вогку підземну печеру, де ми просиділи перші дні. Там було жахливо. Павутиння заплело її так густо, що навіть полчища пацюків, які окупували це місце, пересувалися тут повільно. Пацюків були сотні й сотні. Ба навіть тисячі. Згодом і ми звикнемо до них, і вони звикнуть до нас, але на початку звичка ще не виробилася. Стіни були слизькі від бруду й вологи каналізації. Всю поверхню вкривали маленькі жовті хробаки. Сірчаний сморід був вологий і жахливий. Під ногами стояли калюжі брудної води. Сісти можна було хіба на землю або на два безформні камені».

Чому саме така назва? Про який светрик йдеться?

На перших сторінках книги знаходимо відповідь.

«Пам’ятаю простенький зелений светрик, якого мені сплела бабуся. Вона любила плести для мене, хоч я була й не дуже гарною онукою: схоплю клубок пряжі, втечу і сховаюся. Але вона, попри мої пустощі, завжди плела мені гарненькі речі. Це приносило їй величезне задоволення. Зелений светрик був мій улюблений. Навколо шиї він мав витончене мереживо. А коли бабусю забрали, я полюбила його ще більше. Носила светрик майже не знімаючи. Коли я його вдягала, він ніби зберігав тепло її обіймів. Мені вдалося зберегти його під час війни – це одне з маленьких див, які спіткали нашу родину, — і тепер він є постійним експонатом Американського меморіального музею Голокосту у Вашингтоні, даниною випробуванням, які довелося пережити усім єврейським дітям під час війни, даниною тій дівчинці, якою я була тоді».

Це справді було випробування, боротьба за життя, але батьки Кристини не забували що вона – дитина. Матір розповідала їй вірші та казки,  іноді влаштовувала навіть справжнє театральне дійство. Хоча місця було зовсім мало, навіть спати доводилося часто сидячи чи стоячи.

Їжу, ризикуючи власним життям, приносив поляк-католик, колишній злодій, Леопольд Соха, який хотів таким чином спокутати гріхи. З водою було ще складніше:

«Пам’ятаю, як щодня один з чоловіків проповзав зо два кілометри лабіринтом труб, зубами стикаючи ручку чайника, щоб набрати питної води, яка стікала з фонтана нагорі, на вулиці. З наповненим чайником він повертався задки, бо в трубі не було навіть місця, щоб розвернутися; таким чином ми щодня отримували три чверті склянки води. Батьки наші своєї води не пили, а віддали нам, дітям, адже ми були хворі, — проте й вони були хворі теж».

«Дівчинка у зеленому светрі» — це історія не лише  Кристини та її родини, але й всього єврейського населення Львова періоду 1941-1945 років, та дітей, в яких відібрали дитинство, які мусили страждати та дивом вижили, проте не всі. На щастя, ця життєва історія закінчилася «хепіендом», Кристина стала вже дорослою жінкою та зуміла повідати нам про ті часи…

Тетяна Харкевич