«Дуже хочу скоріше повернутися та бути на своїй землі». Розповідь Наталі, яка втікала від війни

Наталці 22 роки, вона з міста Запоріжжя. Студентка медичного, творча та весела дівчина. 24 лютого вона, як і всі ми, перетворилася на згусток страху та болю. Заради своєї безпеки вона змушена була покинути своє звичне життя та тікати з рідної країни.

Я вдячна Наталі, що вона згодилася прожити ці події свого життя ще раз і розповіла мені про свій досвід. Далі з її слів.

Ми поїхали удвох, з моєю мамою. Поїхали на третій день війни, 26 лютого. Рішення поїхати прийшло в одну мить, воно пройшло крізь мене як блискавка та залишило по собі якусь страшну гостру небезпеку, яка відчувалася всередині.

Ми поїхали майже одразу з підвалу. Там ми були з речами, нам вдалося зібрати ще декілька необхідних речей та ми поїхали на вокзал. До останнього ми не знали чи будемо їхати, але рішення, як я вже сказала, просто прийшло само.

Ми приїхали на вокзал та побачили велику кількість людей та потяг, на який ми запізнилися десь на 20 хвилин, але він ще стояв. Людей було дуже багато, ми тоді подумали: якщо ми вліземо, то поїдемо, якщо ні — не судилося. Ми йшли від одного вагону до іншого, там були дуже великі черги, люди були з речами, тваринами, з родичами, про яких треба дбати, з маленькими дітьми. Я не знаю як, але ми дійшли до останнього вагона й нам вдалося туди протиснутися, нас просто підняв натовп, а також, велика йому дяка, допоміг провідник. Ми їхали в набитому купе, познайомилися з дуже гарними людьми, в яких був класний рудий кіт.

В потязі просто не було вільного куточка. Їхати було дуже страшно. Ми не знали точно куди ми прямуємо, адже це не розголошувалося. Мені декілька разів доводилося кричати, щоб люди вимкнули світло, геолокацію та не розповідали знайомим кума де саме ми знаходимося та куди їдемо. Це людське, я розумію, що люди бувають різні, але все ж таки більшість усвідомлювали що взагалі відбувається.

«Ми лежали один на одному, з тією родиною з котом. Я відчувала їхні серцебиття»

Коли ми приїхали до Дніпра, потяг зупинився й нам виключили світло. Провідник сказав, щоб ми посиділи дуже тихенько. Я почула такий гамір на станції, я не могла зрозуміти що взагалі відбувається. І тут у вікно нашого купе вдарила немов яскрава блискавка, була заграва й страшний звук немов якась стрілянина, навіть почало розхитувати вагон. І на додачу до цих звуків та того, що ми побачили, в проході з’явився провідник, який почав голосно та суворо кричати: «На підлогу! Всі на підлогу!». Почалася паніка, якась жінка хотіла запхнути свою дитину на третю полицю поруч з валізами, люди не розуміли що діється. Далі всі їхали вже на підлозі. Ми лежали один на одному, з тією родиною з котом. Я відчувала їхні серцебиття.

Тоді на підлозі я зрозуміла, якщо під потягом може бути вибухівка — то це все. І це так страшно. Я почала думати, що я не встигла, як мене запам’ятають. За хвилину в голові проноситься все. Я сиділа й не розуміла чи буду я дихати через секунду, це було дуже страшно.

В такі моменти ти розумієш, що кожен день треба робити те, що ти можеш робити. В такі моменти ти розумієш, що всі твої переживання з приводу та без — це все маячня. Ти за секунду передивляєшся все своє життя. Депресії, страждання, переживання — все це не має ніякого значення, якщо за секунду пролунає вибух. І все що ти любив, кого ти любив, заради чого ти жив… Напевно, це відчуття, про яке говорять філософи, поети — це страх смерті. Воно описується якось піднесено, але коли ти фізично, лежачі на підлозі завалений ще купою людей, відчуваєш тремтіння інших, ти розумієш, що воно таке насправді, цей страх смерті.

З цим потрібно розбиратися, працювати над цим, бо потім, якщо нічого не робити, можуть бути певні психологічні наслідки.

Знайома моєї мами сказала, що ми можемо приїхати до неї до Німеччини. Вона живе в невеликому містечку, недалеко від кордону з Нідерландами. Тож приїхавши до Львова, ми вирішили їхати до Хелма, щоб звідти поїхати далі в Німеччину.

Вокзал у Львові — то було страшно. Я такого навіть в фільмах не бачила. Вагони забиті, на самому вокзалі в одній залі, вибачте, роми, в іншій марокканці, ніде було просто сісти. Я дуже вдячна волонтерам, що вони дали нам трохи поїсти та попити. Коли я побачила цих хлопців та дівчат, я розплакалась, тому що зрозуміла, що ми не одні, що нам є кому допомогти.

Ми не знали як їхати далі, тому шукали якийсь розклад або того, хто міг би нам щось пояснити. Був варіант поїхати до Перемишля, однак жоден призначений потяг туди не їхав, в нас ніяк не вдавалося сісти. Потім подруга з Польщі сказала, що на кордоні просто затор з потягів.

Через деякий час нам сказали, що на Польщу потягів взагалі не буде. Нагадаю, що це була ще зима, на вулиці було досить холодно. Ми чекали якийсь потяг на вулиці та простояли так десь 6-7 годин. Я боялася, що ми взагалі нікуди не зможемо поїхати. Люди, які переходили кордон пішки, взагалі там по декілька діб перебували. Однак сталося диво: оголосили потяг «Львів-Хелм». Подали три вагони, почали збирати дітей та жінок. Потім я побачила весь «цвіт» людства…

«Поруч з нами їхав хлопчик 10 років, який майже всю дорогу молився, адже боявся, що йому не вистачить повітря»

Мою маму почав з матюками штовхати якийсь підліток, вона майже впала на рейки, я просто закривала її собою. В потяг протискувалось багато чоловіків, а жінки з немовлятами ридали на станції. Хтось губив дітей, тварин, родичів, когось просто топтали, була неймовірна тиснява.

Я почала розуміти, що ми туди просто не вмістимось. Ми трохи відійшли від потягу та, як минулого разу, я побачила, що в останньому вагоні ще не так багато людей.

Я пропускала жінок з дітьми, допомагала дітям та літнім людям проштовхуватися туди, але потім зрозуміла, що вже треба якось рятуватися й нам. Тож ми дивом туди влізли.

Ми їхали з трьох до одинадцятої. В туалет сходити не можна було, все було заблоковано. Люди кричали, плакали, хтось молився. В ці три вагони влізло більше людей, аніж в повноцінний потяг. Це не як оселедці в маршрутці, я не знаю з чим це порівняти. Слава Богу, що ніхто не помер від задухи, там просто не було чим дихати. Поруч з нами їхав хлопчик 10 років, який майже всю дорогу молився, адже боявся, що йому не вистачить повітря.

«Якщо ти сам сяєш зсередини, то знайдуться люди, які будуть сяяти тобі у відповідь»

Після того, як ми приїхали в Хелм, ми стрибнули в потяг на Варшаву, де нас зустріли мої друзі. Потім ми вже намагалися не думати про те, що ми побачили та якою була наша дорога.

Так, люди бувають дуже різними. Однак я зрозуміла, що якщо ти сам сяєш зсередини, то знайдуться люди, які будуть сяяти тобі у відповідь. Бо на нашому шляху ми зустріли дуже гарних людей. Я сподіваюся, що після нашої перемоги ми зустрінемося.

В дорозі ми були з суботи 26 лютого. В понеділок ми були вже у Варшаві. Там нам довелося залишитися на три дні у друзів, адже ми спізнилися на потяг до Німеччини. Друг посадив нас на потяг до Берліну, потім ми пересіли та поїхали в, як ми думали, кінцеву точку призначення — у місто Райне.

Ми були там десь місяць, а потім нам довелося їхати у Францію. Знову була дорога. Але, на щастя, все було не так як першого разу.

З міста Райне ми поїхали до Амстердаму, звідти до Парижу дістатися не вдалося, тож ми поїхали в Брюссель. Звідти ми вже поїхали до Парижу, ми заночували у мого друга, а зранку поїхали в містечко Віші, в якому зараз ми перебуваємо. Ми живемо у французькій родині. Вони гарні люди та добре до нас ставляться. Ми розмовляємо з ними англійською, але ми з мамою вже відвідуємо курси французької.

Опера французького міста Віші

Чи відчула я на собі синдром біженця? Це видно у моїх віршах. Я дуже сумую за Батьківщиною. Хочу якомога скоріше повернутися до України.

Вірш Наталі

Як біженці ми не оформлювалися. Якщо ти оформлюєшся як біженець, то це означає, що ти, можна сказати, зрікаєшся свого громадянства. Ми оформили тимчасовий прихисток. Його дія продовжується близько пів року з подовженням в залежності від ситуації.

«Це не поясниш словами — це жага, це туга за Батьківщиною, за Шевченком, це відчуття неосяжної прірви у розумінні того, як хочеться щокою доторкнутися до рідної землі»

Я завжди відчувала зв’язок з Україною. З цією козацькою міццю. Я відчувала українську душу. В України жіноча, дуже старовинна та сильна душа. Протягом століть мій народ винищували. Його «окацаплювали» за допомогою Пєтра та Катєріни. Якщо трошки поглянути в нашу історію, можна відчути біль мого народу, який я відчуваю зараз. Душа нашої країни сильна, вона вистоювала та вистоїть знову. Вона стане ще сильніше, адже в людях почне проявлятися ця душа, її сила та мудрість, її витримка та духовність. Наша країна сповнена духовністю та натхненням, бо наш народ допомагає один одному в такі скрутні часи — це і є прояв душі України, яка пульсує в тих людях, які народилися та знаходяться там, які можуть зрозуміти та відчути те, що я кажу.

Наталя на острові Хортиця, 2016 рік

Тому відповідаючи на питання чи плануємо ми повертатися в Україну… Це дуже гарне питання, на яке я хочу відповісти простим «так». І я вже пояснила чому. Це не поясниш словами — це жага, це туга за Батьківщиною, за Шевченком, це відчуття неосяжної прірви у розумінні того, як хочеться щокою доторкнутися до рідної землі. Припасти, тихенько до неї притулитися та відчути її дихання, її енергію. Що це все твоє. Ти свій серед цих ланів, серед яких я зростала, серед цих пісень, цих фольклорних образів та енергій, які завжди підтримували та будуть підтримувати Україну. Я хочу, щоб вона розквітала. Щоб вона мала свій прояв у людях і це вже проявляється. У воїнах, у волонтерах, у всіх. У кожного різний рівень сприйняття й відчуття навколишнього середовища. Хтось може щось робити, хтось не може. Люди по-різному все відчувають.

Оцей синдром біженця, коли ти відчуваєш провину за те, що ти не у своїй країні, що ти не можеш допомогти… Але у Всесвіті все на своїх місцях, значить так має бути. Ми їхали, бо дуже сильно боялися. Від страху я не могла нічого робити. Зараз відчувається сильна порожнеча, що я не вдома.

В мене є друзі на війні. Постійно думаєш, що там вони, як… Коли отримуєш повідомлення, що все «ок», тихенько радієш.

Дуже хочу скоріше повернутися та бути на своїй землі.

 

Олександра Кутова