Актор – істота без статі? Декілька слів про унікальний сучасний театр Такарадзука Кагекідан.

На сьогоднішній день Такарадзука популярна не тільки у себе на батьківщині в Японії, але й далеко за її межами. У цій статті йтиметься про те, як працює цей театр, як він влаштований і чим, власне, знаменитий.

Насамперед варто сказати, що театр у принципі дуже багатогранне мистецтво – воно не обмежується лише виставами у звичному нам вигляді. Є також і безліч інших театральних напрямків – наприклад, моноспектаклі (в яких бере участь лише один актор чи акторка), імерсивний театр (має на увазі, перш за все, активну взаємодію з глядачами: вони можуть брати участь у виставі, розмовляти з акторами, брати реквізит), вербатим (або документальний театр — основою вистави виступають інтерв’ю, листи, щоденники, статті тощо). Крім того, цілком очевидно, що світова театральна традиція може дуже відрізнятися залежно від країни та певних культурних особливостей.

Театр Такарадзука Кагекідан та творчий колектив Такарадзука-ревю – це японська жіноча музично-театральна трупа, яка розпочала свою роботу ще у далекому 1914 році. Цікаво те, що на формування театру Такарадзука величезний вплив мало сценічне мистецтво Франції та Америки. Це можна помітити, дивлячись мюзикли Такарадзуки, які багато у чому відображають естетику водевілю, Бродвейського театру (яскраві костюми з блискітками та пір’ям, і також сходи, що світяться), а слово «ревю» у назві колективу відразу ж натякає на однойменний тип видовищних театральних вистав, які вперше з’явилися у Франції і в яких поєднуються музика, танці та скетчі.

Театр Такарадзуки у Токіо є другою сценою для шоу, окрім головної — Великого театру у місті, яке також називається Такарадзука і яке знаходиться у префектурі Хіого.

Найголовнішою особливістю цього театру є те, що всі ролі у Такарадзуці відіграють лише жінки, які, у свою чергу, діляться на «мусумеяку» та «отокояку» .«Отокояку» — це акторки чоловічих ролей (вони, як не дивно, користуються значно більшою популярністю у фанатів, ніж «мусумеяку» —тобто акторки, які спеціалізується на ролях жінок: про це свідчать численні записи у фан-спільнотах, присвячених Такарадзуці та продаж супутнього мерчендайзу — сувенірів, постерів та DVD-дисків із записами вистав). Під час навчання у школі при театрі акторки вчаться особливостям поведінки, манері мови, відповідним до їх амплуа.

Слід зазначити, що Такарадзука досить рідко виїжджає на гастролі за кордон, а до того ж знайти записи спектаклів у вільному доступі в Інтернеті не завжди буває легко.

Але як же з’явилася ідея створення такого незвичайного театру і чи справді те, що у спектаклях задіяні люди лише однієї статі настільки неймовірно, як це може здатися на перший погляд? Для того, щоб розібратися в цьому, звернемося до історії.

Раніше для жінки було практично неможливо стати акторкою, тому що через гендерні стереотипи тривалий час вважалося, що жінки повинні займатися виключно господарством та вихованням дітей.

І саме тому в XVII столітті, після вигнання жінок зі сцени театру Кабукі, почали з’являтися нові трупи, у яких були задіяні оннагата, тобто чоловіки, які виконують жіночі ролі. Згодом ця традиція стала характерною рисою театру Кабукі, який можна назвати своєрідним попередником театру Такарадзука. У XVII столітті з’явилися і перші гейші, однак спочатку в їхній ролі також виступали оннагата, і лише згодом представницями цієї професії стали лише жінки.

Подібні обмеження для жінок, до речі, діяли не тільки в Японії: відомо, що до другої половини, знов-таки, XVII століття англійським жінкам також було заборонено грати у театрі, а тому їх ролі також виконували чоловіки. Цій традиції поклав край указ короля Карла II, і з того часу акторкам було дозволено з’являтися на театральних підмостках.

Саме ж театральне амплуа, яке вимагає виконання ролі іншої статі (у відповідному гримі та одязі) називається «травесті». Відоме воно вже давно: раніше актори-травесті зустрічалися досить часто не лише у театральних виставах, але і в кіно, і навіть в комедійних шоу різних країн. Роль казкового персонажа Пітера Пена, наприклад, неодноразово виконували жінки — такі як Бетті Бронсон, Міа Ферроу, Кетлін Рігбі. На даний момент амплуа травесті вважається досить рідкісним як у театрі, так і на телебаченні, і до нього, як правило, не вдаються, якщо немає особливої необхідності – такою необхідністю може бути, як у випадку, наприклад, з Пітером Пеном, виконання жінкою ролі хлопчика, якщо немає можливості задіяти у спектаклі дитину-актора.

І все-таки поява театру Такарадзука була б неможливою без Ічізо Кобаяші, промисловця, мецената та президента корпорації «Залізниці Ханкю» — саме основна діяльність цього чоловіка дала поштовх до появи жіночого театру. Мета Кобаяші була простою – треба було дати мотивацію туристам частіше використовувати залізницю, що веде до міста Такарадзука, тож він зібрав трупу з молодих дівчат, які виступали б із піснями та танцями, розважаючи цим глядачів. Саме тому, що навіть на початку двадцятого століття гра жінок у театрі все ще була чимось дивним і навіть табуйованим, задум Ічізо Кобаяші дійсно можна було вважати революційним — дуже швидко трупа привернула до себе загальний інтерес. Більш того, Кобаяші виявився далекоглядним бізнесменом, адже він розробив успішну маркетингову стратегію щодо свого театру, яка працює і донині.

Кобаяші хотів, щоб Такарадзука була більш зрозумілою та наближеною до народу, ніж елітарні та перевантажені символізмом вистави театру Кабукі, і, зрештою, у нього це вийшло. Таким чином, акторки Такарадзуки проявили себе в культурі, де тривалий час домінували чоловіки, і це не могло не вплинути на історію формування даного театру.

Аналогів Такарадзуки на сьогоднішній день немає, а з того, що можна назвати чимось схожим, існує, окрім театру Кабукі, хіба що японська трупа Studio Life, яка, проте, помітно поступається за популярністю жіночому театру. Studio Life була заснована у 1985 році продюсером Кіїчіро Кавауті та режисеркою Джун Курата. Трупа досі знаходиться і виступає у Токіо. Починаючи з 1987 року вона почала ставити п’єси з виключно чоловічим складом – у ньому близько сорока людей. Хоча у Studio Life грають лише чоловіки, жорсткого розподілу ролей на чоловічі та жіночі між ними немає.

Неоднозначним питанням, особливо враховуючи сучасні тенденції, є саме поділ у театрі Такарадзука на жіночі («мусумеяку») та чоловічі ролі («отокояку»). Чи є те, що жінки, які грають чоловіків, користуються таким величезним успіхом у публіки, наслідком патріархальної культури, яка, до того ж, має великий вплив у Японії? Чи можна назвати підживленням застарілих стереотипів жорсткі критерії «мужнього» та «жіночного» в одязі та поведінці на сцені театру, особливо такого театру, так Такарадзука? Я думаю, що все-таки ні, адже, як сказав колись Володимир Маяковський, «…театр — не дзеркало, що відображає, а збільшувальне скло». Численні театральні умовності часом потребують від акторів більш яскравого акцентування уваги на певних речах – прикладами можуть бути помітний грим на обличчі, широкі жести і навіть особлива манера мови. Зрештою, театр, як і будь-яке мистецтво, має можливість не тільки показувати речі такими, якими вони є насправді, а й переосмислювати їх різними способами, і саме тому актриси Такарадзуки використовують яскраві гендерні маркери, які легко ідентифікуються, для того, аби глядачам було зрозуміло, яку стать вони зображують згідно сюжету. Втім, іноді у спектаклях з’являються й персонажі, яких можна охарактеризувати як інтерсекс-персон.

Що ж до популярності «отокояку», то щодо цього питання існує купа різноманітних теорій. Одна з них полягає у тому, що багатьох приваблюють «отокояку», тому що вони являють собою жінок, яким як би вдається успішно поєднувати у собі обидві статі і області діяльності, що приписуються цим статям. Від «отокояку» вимагається створити певний образ та, перш за все, виразний контраст з перебільшеною жіночністю «мусумеяку». У спектаклях Такарадзуки чоловічі персонажі, як правило, ідеалізовані – вони відважні та сильні, але при цьому ніжні та чуттєві.

Самі ж акторки кажуть, що вони намагаються «показати сутність чоловіка, а не відтворити його натуральну поведінку». (Berlin Z. The Takarazuka Touch // Asian Theatre Journal. 1991. Vol. 8/1. Spring. P. 39.)

Репертуар театру Такарадзука дуже різний та постійно поповнюється. Основними жанрами можна вважати оперету, ревю і, звичайно ж, мюзикли. Серед вистав є адаптації відомих книг («Капітанська донька», «Брати Карамазови», «Граф Монте-Крісто», «Грозовий перевал», «Тріумфальна арка», «Червоне та чорне»), п’єс («Ромео та Джульєтта», « Дванадцята ніч»), опер («Трістан й Ізольда», «Турандот», «Мадам Баттерфляй»), мюзиклів («Елізабет», «Моцарт. Рок-опера», «Привид опери», «Король-Сонце»). Говорячи про, власне, японські літературні твори, які стали основою для шоу на сцені Такарадзуки, можна згадати, наприклад, «Повість про Гендзі», а у 2013 році було поставлено мюзикл «Легенда про героїв Галактики» за мотивами науково-фантастичних романів письменника Йосікі Танаки.

Популярна манґа (тобто японські комікси) також часто надихала режисерів Такарадзуки. Не випадково одним із таких творів стала сьодзьо-манґа (тобто манґа, розрахована на жіночу аудиторію) «Троянада Версалю» за авторством Рійоко Ікеди, у всіх роботах якої важливу роль відіграють жінки із сильним та вольовим характером. Головна героїня «Троянди Версалю» — леді Оскар, яку з дитинства виховували як хлопчика, проте вона постійно вагається між життям й обов’язками чоловіка та бажанням бути звичайною дівчиною. Леді Оскар стала певним символом «отокояку», а «Троянда Версалю» – однією з найвідоміших вистав Такарадзуки.

Варто відзначити також характерну специфіку всіх шоу Такарадзуки: костюми та декорації розкішні й продумані до дрібниць, спектаклі сконцентровані на емоціях персонажів, насичені мелодраматизмом та романтичним настроєм. На сцені цього театру немає місця непристойності – кохання тут демонструється за допомогою танцю або музичних номерів, дуже піднесено та естетично. Після спектаклю завжди починається ревю – акторки з’являються на сцені у музично-хореографічних номерах, а останньою урочисто з’являється топ-зірка «отокояку».

Однак те, що грають у театрі Такарадзука лише жінки, зовсім не означає, що їм не доводиться стикатися з деякими серйозними обмеженнями навіть у наш час. Для «мусумеяку» та «отокояку» однаково діють три обов’язкових правила, які також є девізом театру й Музичної школи Такарадзуки: «чистота, правильність, краса».

Це стосується не лише, наприклад, куріння або вживання спиртних напоїв, але й заборони виходити заміж чи навіть зустрічатися з чоловіками, допоки акторки працюють у цьому театрі.

У житті «мусумеяку» та «отокояку» теж дотримуються певного стилю залежно від амплуа, оскільки це обов’язкова умова їхньої роботи. Але, принаймні, після виходу з трупи акторка може вільно виходити заміж, зніматися в кіно та працювати у будь-якій галузі.

У театрі Такарадзука існує кілька труп із красивими та витонченими назвами, кожна з яких унікальна – Квітка, Місяць, Сніг, Зірка, Космос. Деякі з цих труп більше зосереджені на танцях, деякі – на музичних номерах, десь більше відомих «отокояку», десь на виступи та декорації виділяють більший бюджет. Зокрема, трупа Космос, яка була створена останньою, більш експериментальна, ніж усі інші. Другий склад труп у цьому театрі теж має особливу назву – «сіндзін коен».

До речі, акторкам театру Такарадзука, їхній творчості, життю та роботі присвячено документальний фільм BBC, який називається «Дівчата мрії» — у ньому можна побачити уривки з їхніх інтерв’ю та процес підготовки до вистав. Зняли цей фільм у 1993 році Кім Лонгінотто та Джейн Вільямс.

Подивившись його або хоча б один із спектаклів Такарадзука Кагекідан, можна особисто переконатися в тому, що цей театр є незвичайним злиттям азіатської та європейської культури, сміливих, новаторських ідей і притаманного Японії консерватизму.

Софія Кінік