Чи є причини сказати карантину спасибі?
Джон Леннон казав: «Життя - це те, що з тобою відбувається, поки ти будуєш плани». З понеділка по п'ятницю більшість з нас жили за схемою "робота-дім-робота-п'ятничним вечором в бар з друзями". Але все різко змінилося. Настільки різко, що не всі зрозуміли, що взагалі сталося.
Ось воно життя: подруги цілують одна одну при зустрічі, хлопці сміливо тиснуть руки, ми п’ємо з однієї пляшки, їмо з однієї виделки й без сорому притискаємося один до одного в громадському транспорті. А зараз, якщо ти хочеш відігнати від себе людину, досить просто трохи покашляти. Вчора я була в університеті на лекціях з подружками, а сьогодні вже сиджу дома й боюся вийти на вулицю – так починався мій власний карантин. Життя змінюється й не питає чи хочемо ми цього, чи ми до цього готові. Звісно, люди зляться, бо не можуть вплинути на цей процес. Нам же потрібно все контролювати, правильно?
Я розумію, що багато людей втратили роботу, бізнес, навіть близьких людей, які поповнили щоденну статистику. Це велика трагедія для всього людства, але завжди є «але». Люди реагують на подібні зміни по-різному і ось воно це «але»: є особливий тип людей, якими особисто я захоплююся. Їх ставлення до життя в цілому та до проблем, з якими вони стикаються – це щось неймовірне. Це такі люди, які навіть у купі навозу знайдуть щось позитивне. Вони знайдуть можливість використати цю купу на благо не тільки собі, а й оточуючим.
Мені дуже пощастило, я напевно сама не уявляю наскільки, бо такі люди в моєму оточенні є. Це мої вчителі, мої «позитивні наставники», які вчать мене цьому мистецтву. Дивлячись на карантинну істерію вже іншим поглядом, я можу виділити декілька власних «спасибі»:
- Зазирнути в середину себе
Скільки з нас біжать, як бранці, в шаленому потоці життя, не озираючись на свої власні почуття, емоції і бажання? Так, правильно, багато хто.
Можливо, це своєрідний шанс для всіх нас — почати розуміти себе краще. Нам давно пора взяти велику паузу, сповільнитися й гарненько подумати. І зараз життя надає нам такий шанс. Перевести подих, глибоко зітхнути.
Опинившись в самоізоляції, я зрозуміла, що більшість з моїх цілей та бажань – це зовсім не моє. Це вплив соціальних мереж, друзів, суспільства й мені це не належить. Так, ще я усвідомила, що якщо відсікти все чуже, то свого залишається вкрай мало. Але в нас є час та можливість подивитися глибше, знайти себе в собі. Втративши роботу, яку ти не дуже й любив, варто замислитися про нову путь, де ти зможеш себе віднайти. Я знаю, ситуації бувають різні, іноді досить критичні, але варто хоча б спробувати.
Уявляєте, скільки нових та більш щасливих людей вийдуть на вулиці після завершення карантину, якщо про це замислиться хоча б половина?
- Здоров’я треба берегти з молоду, як бабуся казала
Всі ми почали по 50 разів на день мити руки, носити з собою серветки та антисептики. Багато з моїх друзів, які раніше могли їжу з підлоги підібрати, зараз дотримуються правил безпеки й піклуються про своє здоров’я.
Починаєш звертати увагу на певні захворювання, які в тебе були й до пандемії. Світ показав нам, що таке смерть від хвороби й люди нарешті починають розуміти, що вони не безсмертні.
- Змінити свої звички – це реально
Раніше в мене завжди «не було часу», щоб повернутися до спорту, дочитати книжку, за яку я взялася ще півроку тому або почати вивчати щось нове й корисне. Бо я ж працюю, в мене справи, навчання, ну ви розумієте. Чи були в мене причини для цих відмовок на самоізоляції? Ні. Тому я подумала: «Так, навчання в нас дистанційне, час на роботу я не витрачаю. Що виходить? Більше нічим виправдовувати прокрастинацію й лінь?»
Почала прокидатися раніше – день здавався довшим і знайшовся час, якого, як здавалося, було так мало. Повернулась до спорту, почала ретельніше слідкувати за раціоном і, що ви думаєте, схудла на 8 кілограмів. Взяла в руки книжку, яку придбала ще минулого року, та прочитала її за декілька годин, а здавалося, що на це піде принаймні пара тижнів. Система, думаю, досить зрозуміла.
Важливіше за все – це бажання та мотивація. Знайти час для себе та своїх хоббі можна завжди, варто тільки захотіти.
- Моє залишиться зі мною
Думаю, не тільки в мене поменшало спілкування з друзями та знайомими під час самоізоляції. Зараз з цим полегше, бо карантинні обмеження трохи послабили та й людям вже набридла ця метушня, тож зараз багато хто спокійно гуляє вулицями та проводить час у кафе. Як все це тільки починалося, більшість з нас налякані сиділи вдома.
Спілкування – це така цікава річ, яка проявляє себе по-різному в різних обставинах. Коли спілкуєшся і гуляєш з людьми за звичкою, питань ніяких не виникає. Всіх все влаштовує, адже це звичний спосіб життя, звичні прогулянки по звичних місцях. Але коли приходить пора на час розлучитися, на поверхню спливає те, що довго лежало на дні.
Я зрозуміла, що деякі друзі мені й не друзі навіть. Швидше, хороші приятелі. Простір обмежився, а спілкування скоротилося. Коли опиняєшся в такій ситуації, люди, які можуть без тебе, а ти без них, просто відсіваються. Так сталося й зі мною і це дійсно добре.
Не всі пам’ятають, що оточення – це як та шафа. Його теж іноді варто очищати від непотрібного, як би цинічно це не звучало.
- Ми потребуємо одне одного
Так, соціопатія — це модно, 21 століття, я все розумію. Але наш час показує нам, що людина — істота істинно соціальна. Коли ми залишилися без звичного спілкування, то більшість завило вовком. Люди залишилися наодинці зі своїми демонами, яких заглушали потрібним і непотрібним спілкуванням, і їм довелося почати з ними боротися.
Взаємна підтримка — це те, що рятує багатьох з нас. Мені радісно, що люди починають це розуміти і стають добрішими один до одного. Я теж намагаюся змінюватися на краще та розвивати у собі чуйність до інших. Іноді очі, що закочуються у відповідь на чиюсь проблему можуть вбити, а добре слово та посмішка врятувати життя.
Всі ми переживаємо не найвдаліший час. Американський журнал «Time» навіть назвав 2020 рік найгіршим в історії, тому що більшість з людей раніше не стикалися ні з чим подібним.
Може варто думати, що це своєрідне перезавантаження життя? Воно змінюється й не питає чи хочемо ми цього, чи ми до цього готові. Ми не можемо вплинути на це, але можемо обрати як до цього ставитися. Тож може все ж таки варто замислитися та хоча б за щось сказати «спасибі»?
Автор: Олександра Кутова