Чорнобильська трагедія: історія ліквідатора.

Сьогодні 26 квітня 2021 року і рівно 35 років тому сталася найбільша ядерна техногенна катастрофа у світі. Аварія на Чорнобильській АЕС стала справжнім випробуванням для багатьох людей. Люди втрачали свої домівки, своє здоров’я, своє життя. Були  й ті, кому довелося боротися з наслідкам страшного лиха та ліквідовувати аварію. Таких людей назвали ліквідатори. І ми поспілкувалися з одним із них.

Губа Віктор Олександрович – ліквідатор з Дніпропетровщини, який прибув в радіаційну зону у 1986 році й пробув там два місяці. І сьогодні він нам розповість  свою історію.

 Де і ким ви працювали до аварії на Чорнобильській АЕС?

Прийшов з армії і пішов працювати на ту роботу де працював до армії на завод ДЗМО (ред.. Дніпропетровський завод металургійного обладнання).

Як ви потрапили в ліквідаторські бригади в Чорнобиль?

Ну ось після армії я повернувся і  пішов працювати. Не заручений, молодий. Визвали в військкомат, пройшов комісію і повезли нас. Спочатку в Дніпропетровський аеропорт, хотіли літаком , потім щось змінилося, повернули нас  на залізничний вокзал, погрузили в пасажирські потяги. І поїхали ми спочатку в Білу Церкву. Там нас переоділи в військову форму й тоді вже повезли в Прип’ять.

А от ви коли туди їхали ви розуміли наскільки це було небезпечно?

Ну, вже розмови були , що нічого туди їхати. Але трохи ж виховання в нас не таке було, як зараз.

А який це був рік ?

1986, десь два з половиною місяці я там був. Пам’ятаю, що перед Новим роком я приїхав звідти.

Ви коли туди приїхали, якою була Прип’ять? Що вас найбільше здивувало?

Одразу Прип’ять нас не здивувала. Що нас здивувало так це палаточний городок . У мене 25 бригада . Три ряди палаток, як вулиці вони були. Дуже багато палаток. А позаду стояли п’ять ангарів, таких величезних. Що нас здивувало, от ми приїхали, а там хлопці брилися, приводили себе в порядок і при цьому вони користувалися мінеральною водою з пляшок. І вмивалися нею теж. І ми там тільки мінеральну воду пили, звичайної  води ми не пили (ред.. з-під крану). Тодішня влада могла забезпечити таку кількість людей водою.

Що ви робили в Чорнобилі, які були завдання у вашої бригади?

Ремонтували техніку, яка вивозила заражений грунт, робила рекультивацію. Ми тоді  потрапили ми в ремзвод . В ремзводі у нас одна палатка була. Нас там жило людей 35. І потім вже коли почалися будні: грузили нас в ремонтну машину, будка там була спеціальна і токарний станочок і все таке. І от ми виїжджали в Чорнобильську зону, до атомної станції. Там були цілі автомобільні парки , які займалися вивозом зараженого грунту. І звичайно ці автомобілі не випускали з зони, вони знаходилися завжди там. Їх могли вже потім тільки відправити на «могильнік», коли не можна було відремонтувати.

При виїзді  виїзді з зони машину перевіряли:  підносили до неї дозиметр, щоб вияснити, яка радіація і скільки ми там працювали. Та перед цим мили її , ми в «будкі» сиділи в цей час.  Миють —  миють , ми доїжджаємо до перепускного пункта. Там заміряють радіацію, не проходимо – нас вертають назад і знову машини миють поки не доб’ються, хоч більш-менш нормального рівня радіації. Приїжджали ми туди в бригаду і на наступний ранок знову їхали  в зону.

А коли ви були в Чорнобильській зоні, багато ще людей було ліквідації?

Тьма. Людей тьма була. От бригада  в палаткі на 40-50 людей . А палатки стояли в три ряди, як вулиці. Так що я навіть не знаю. І це ж тільки наших. Поруч стояли інші. І там же ж з усього Радянського Союзу, там і сибіряки були, і з Прибалтики були. Ну дуже багато і я навіть не знаю, чи треба було там стільки народу.

В той час з нами були люди в основному з Дніпропетровськой області, з Олександрії – шахтери, з Орждонікідзе. Вік  від 23 і до 55 років. Ми наймолодші були.

А скільки годин в день ви були в Чорнобилі?

Небагато годин були. Ми їхали зранку, коли поснідали. Годин в 10 туди приїжджали, а були в зоні десь до 3 або навіть до вечора. Бо там в Чорнобильській зоні навіть були їдальні. Там вікна були завішані такими свінцовими листами, так що ми іноді там обідали, і потім дальше продовжували працювати.

Вам видавали засоби захисту?

Видавали. От як зараз у нас від коронавірусу, таке подібне нам видавали. Особисто у кожного дозиметру не було, ми коли виїжджали машина перевірялася один спільним дозиметром.

Як ви себе почували передусім в радіаційній зоні? Чи було погіршення самопочуття?

Коли ми там працювали, одразу відчували викиди на реакторі бо в роті з’являвся специфічний смак. Час від часу, таке було. Ну і, що вам сказати, було мені тоді 23 роки, ніхто про це не думав . Не серйозно відносилися. Це вже я зараз відчуваю наслідки. І капельниці, і інфаркт.

А коли ви зрозуміли всю серйозність наслідків аварії?

Зараз скажу коли.. буквально через 2 місяці як приїхав. Я тоді захворів , в мене пішов тиск, в мене пішли нирки. В той час лежав в лікарні, тиск не збивався. Працював я тоді (ред..після повернення) на заводі ДЗМО , при заводі була поліклініка, там терапевт мене направив в 11 лікарню Дніпропетровська , а поклали мене у другу лікарню індустріального технікуму. Звідти вийшов, а воно нічого не допомогло. Потім лежав я в лікарні Мечникова. А згодом почалися проблеми з нирками. І от з 1987 року в мене гіпертонія, проблеми з нирками, а потім і інфаркт був, ішемічна хвороба серця.

А як ви взагалі захищенні державою? Є якісь пільги?

Так, так. Ну як вам сказати, пенсія по інвалідності є . Звичайно є люди, які нічого взагалі не отримують. Одне що погано вийшло, що коли я захворів, я працював на залізничній дорозі механіком світлофора , і відділ кадрів направив мене зробити групу, й як тільки мені зробили групу мені заборонили працювати . Ну загалом трудову діяльність я завершив прибиральник виробничих приміщень . Там півроку попрацював і все. Потім мене хотіли перевести працювати в Дніпро, але я сказав , що не хочу я аж туди їздити, бо то закриття, то перегони – туди поїдеш, а назад нема чим добиратись. І як кажуть, я ні на кого не скаржуся, могло бути гірше. Коли мені перший раз робили шунтирование в 2006 році мені допоміг мій колектив, де я працював, профсоюз, люди допомагали, допомогла мені Глапуша – вона вийшла на управління залізничної дороги і мені виділили кошти. Бо для нас, це  була не підйомна сума – 24 тисячі гривень, я навіть не пам’ятаю який тоді курс був, але на той час то дуже велика сума. І от в Харкові мені його робили в центральній лікарні укрзалізниці. Стосовно лікування. Раніше було безкоштовне, а от зараз, коли я лягаю  в Чорнобильське  відділення,  дещо вони виділяють, того чого немає – приходиться докупляти. З таким станом, який зараз в країні, я вважаю, що це ще нормально. Якщо чесно, я не скаржуся на державу. Просто ми маємо розуміти, що різні періоди в країни бувають , адже у свій час були і Афганці , і Чорнобильці, і майданівці, і герої війни. Приходять нові люди (ред.. в державні установи) і вони кажуть ми вас не знаємо, ми вас туди не посилали (сміється).

 От я прочитала в Інтернеті таку фразу, що ліквідатори, на жаль, «друзі по нещастю» чи підтримуєте ви зв’язок з тими з ким брали участь в ліквідації?

Ну, от у мене в селищі п’ятеро, було нас більше, але у одного інсульт, у іншого ще щось. Спочатку ж був Союз Чорнобильців,  і в Синельникове ми збиралися в Будинку культури на депо (ред.. Будинок культури залізничників) на зустрічі. В Дніпрі нас також збирали. От саме з тими 35-ма людьми, з якими ми були на ліквідації, зараз контакту і немає. Ну от ви ж розумієте, прийшли з Чорнобиля , у кожного своє життя, турботи.

Чим ви зараз займаєтеся?

На цей момент нічим не займаюсь. Восени був інфаркт, коли я лежав в Мечникова. Через це не вдалося поїхати до доньки на весілля в Франківськ. А так я сиджу дома, варю їсти. Жінка каже, що я її вже закормив (сміється). А так стараюсь не навантажувати себе.

Колись давно ці люди зробили важливу справу для інших людей, а зараз важливо пам’ятати про них, допомагати та дякувати усе своє життя. Адже той «мирний атом» міг забрати набагато більше людських життів.

Євгенія Таранченко