Домашнє насильство і віктімблеймінг: чергові моральні хвороби суспільства

Під час пандемії збільшилася кількість випадків домашнього насильства. Цьому сприяв режим суворої ізоляції і економічний тиск на людей. Закони, які повинні від цього захищати наче є, але чи завжди вони працюють? На жаль, в багатьох з нас є знайомі, які колись ставали жертвами домашнього насильства. В мене теж такі є, і я знаю, що в їхній бік ці закони не працювали. Скажу більше, я знаю, що таке домашнє насильство, бо бачила це на власні очі в дитинстві. Коли мама викликала поліцію, вони забирали мого батька у відділок, тримали його якийсь час, а потім відпускали, про якесь покарання і мови не йшло, хоча заяви написані були. І все починалося знову.

Якщо є закони, то в чому проблема? В корупції, в тому, що легко відкупитися? Або співробітники правильно не проінструктовані щодо дій під час виклику на так звану «битовуху»? Або всім, окрім самих жертв насильства, просто все одно? Мені це не зрозуміло. Так само як і не зрозуміло наступне: минулого року громадяни міста Запоріжжя підписали петицію про створення шелтеру для жертв домашнього насильства. Але депутати таку ідею не підтримали. 24 депутати міської ради проголосували проти створення такого притулку.

Для початку давайте розберемося, що є домашнім насильством:

Фізичне насильство — умисне нанесення одним членом родини іншому члену родини побоїв, тілесних ушкоджень, примус вживати алкоголь або наркотики, погрози використання зброї, кидання предметів тощо.

Сексуальне насильство — протиправне посягання одного члена родини на статеву недоторканість іншого члена родини, примушення до статевого акту тощо.

Ви можете запитати, невже в родині можливе сексуальне насильство? На жаль, можливо. Згадую історію, коли колишня дружина колишнього американського президента звинуватила його в зґвалтуванні. На що пан колишній разом зі своїм адвокатом заявили, що «власну дружину зґвалтувати неможливо». Можливо, якщо це відбувається проти її волі. Сексуальне насильство в родині – це не тільки про зґвалтування. Це про будь-які дії сексуального характеру без добровільної згоди.

Дії сексуального характеру, які вчиняє повнолітня особа із дитиною у віці до 16 років, незалежно від її згоди, є сексуальним насильством щодо дітей.

Психологічне насильство — насильство, пов’язане з впливом одного члена родини на психіку іншого члена родини шляхом критики, образ, маніпулювання, знецінення, ізолювання від спілкування тощо.

Деякі люди, на жаль, називають це вихованням, якщо мова про дітей.

Економічне насильство – насильство, пов’язане з контролем одним членом родини фінансів іншого члена родини, обмеження права навчатися чи працювати, маніпуляція правом власності як перевагою тощо.

Я не вказала дуже багато пунктів щодо кожного з видів насильства, але ми вже будемо більш обізнані в цій темі.

Для кращого розуміння ознак домашнього насильства, можливих варіантів допомоги жертві й покарання кривдника дуже рекомендую пройти курс на EdEra «Домашнє насильство: факти та цифри», посилання на який я залишу в кінці матеріалу.

Далі трохи статистики. Знаю, що цифри – це нудно, але необхідно для хоча б приблизного розуміння ситуації в нашій країні.

Генеральна прокурорка Ірина Венедіктова під час засідання Комісії з питань координації взаємодії органів виконавчої влади щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків заявила, що «кількість звернень щодо домашнього насильства стрімко зростає щороку. 140 тисяч у 2019, понад 200 тисяч на тлі карантинних обмежень у 2020. 86% звернень надходять від жінок, 12% від чоловіків і 2% від дітей. Усе більше потерпілих відмовляються мовчати й приховувати «сімейну таємницю» за сімома замками. Щодня вже у 2021 році правоохоронці реєструють близько 570 повідомлень від жертв насильства».

На жаль, на офіційному сайті Державної служби статистики в Україні я знайшла данні лише за 2018 рік (тобто даних 2019, 2020, а тим паче 2021 років немає).

Як ми бачимо, наводиться статистика з кількості притягнутих до відповідальності. А скільки НЕ притягнутих? А скільки незареєстрованих випадків? Можна тільки уявити.

Міністерство юстиції України на своїй сторінці у Facebook повідомила про створення онлайн-платформи для жертв домашнього насильства (посилання залишу в кінці матеріалу).

«Платформа створена «Фондом Маша» Маші Єфросініної,  Інститутом когнітивного моделювання та Товариством Червоного Хреста України. Її запуск є стартом всеукраїнської просвітницької кампанії «Мені здається» з боротьби з домашнім насильством».

Кожна людина може поділитися власною історією або допомогти іншим. Також на сайті є контакти служб, куди можна звернутися по допомогу.

Те, що в останні роки суспільство починає активніше обговорювати проблему домашнього насильства в Україні – це вже успіх. Люди починають боротися з усталеними стереотипами та установками на кшталт «б’є – значить любить», «це сімейна справа, нічого туди лізти», «жінка сама винна» тощо. Суспільство давно прийняло насильство як норму, як частину сімейного життя. Це може бути охарактеризовано як укорінена соціальна проблема, породжена стереотипними образами чоловіка і жінки, в рамках яких шлюб дає чоловікові право власності над жінкою.

Переглянувши декілька історій, я помітила в них дещо спільне – відчуття провини. Це одна з причин, чому багато жертв не звертаються за допомогою. Багато жінок і чоловіків тривалий час терпіли побої, приниження і сексуальне насильство від партерів і не могли розірвати відносини з ними через почуття провини, страху і нерозуміння того, що відбувається насправді. І, звісно, «а що скажуть люди?». Страх бути засудженим суспільством (особливо близьким оточенням) теж має свій вплив на психологічний стан жертви і її готовність заявити або попросити допомоги. Тут вже можна використати таке слово як віктімблеймінг.

Віктімблеймінг відбувається, коли жертві будь-якого злочину приписується провокація злочинця, бажання стати цією самою жертвою. Найчастіше про віктімблеймінг кажуть в контексті таких злочинів, як домашнє або сексуальне насильство.

Багато жертв насильства розповідають про те, що приниження відбуваються не раптово: як правило, їм передують маніпуляції, які перетворюють відносини в залежність, а потім в цих відносинах з’являється насильство.

Коли насильство стає очевидним — жінка терпить побої, потрапляє в лікарню, переживає сексуальне насильство, — їй кажуть, що сама винна, бо терпіла, не пішла, дозволяла з собою поводитись таким чином. Нескладно уявити, як впливає на жертв домашнього та сексуального насильства зіткнення з подібною позицією. По-перше, це заважає їм виправити своє становище і перервати контакти з насильником. По-друге, якщо жертві вдалося вибратися з цієї ситуації фізично, вона отримує сильну психологічну травму. Для людини, чия самооцінка зруйнована, будь-який осуд може стати критичним.

Психолог і гештальт-терапевт Андрій Юдін вважає, що віктімблеймінг — це психологічний захист від переживання почуття безпорадності. Коли людина зустрічається з проявами насильства над іншими, її віра у власну безпеку знижується і вона вигадує собі якусь теорію про те, що насильство було заслужено або якимось чином спровоковано самою жертвою. Ціна такого самообману очевидна: якщо людина ігнорує сигнали про те, що світ має небезпечні і непередбачувані прояви, у нього не виробляється адекватне, тонко налаштоване доросле почуття небезпеки.

Сімейний психолог і сексолог Марина Травкова вважає, що в основі всієї цієї системи лежить потужний захист і віра в причинно-наслідкові зв’язки, коли в «справедливому світі», де ти дотримуєшся певних «правил», покарання отримують лише погані.

Навіть жінки, які пережили насильство і змогли врятуватися з травматичних відносин, продовжують звинувачувати себе в тому, що трапилося і вважати, що вони і інші жертви насильства самі винні. Хоча в даному випадку багатьом хотілося б сподіватися на так звану жіночу солідарність. Але ні, тут вступає ще одна біль суспільства — пані внутрішня мізогінія (ненависть жінок до жінок). Часто у жінок це проявляється як захисна реакція на небезпечний світ, в якому ми живемо.

Психіці набагато комфортніше прийняти установку про якусь «правильну поведінку», яка гарантує безпеку. Логіка цієї установки виглядає приблизно так: «якщо я буду поводити себе правильно, не буду надягати коротку спідницю, не ходитиму в парк пізно ввечері і не напиватимуся в барі, то зі мною ніколи нічого поганого не трапиться, погане трапляється тільки з жінками, які поводяться неправильно». Це дуже шкідливе міркування, але чи можемо ми звинувачувати жінок, які чіпляються за це, як за єдину рятівну гілку, щоб психологічно справлятися зі світом, в якому насильство над жінками відбувається на кожному кроці?

Стрес, важкий період в житті, дія алкоголю або наркотиків, поганий настрій – все це НЕ МОЖЕ БУТИ причиною, а тим паче виправданням,  домашнього насильства. Людину, що вчиняє насильство виправдовувати не можна. Жінка не повинна почувати себе винною в зґвалтуванні через коротку спідницю, бо чоловік – не тварина, він може контролювати свої «інстинкти». Жінка не повинна почувати себе винною в синці під оком, бо вона приготувала несмачну вечерю або роздратувала свого чоловіка. Завжди є слова, за допомогою яких можна вирішити будь-який конфлікт.

Залишаю декілька важливих джерел, з якими рекомендую ознайомитися:

1. Загальна декларація прав людини, стаття 5: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_015#Text
2. Кримінальний кодекс Україні, стаття 126-1: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14#Text
3. Кодекс України про адміністративні правопорушення, стаття 173-2: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/80731-10#Text
4. Платформа «Мені здається»: https://itseems.com.ua/
5. Дослідження насильства над жінками в Україні. Проведено під керівництвом ОБСЄ. «Добробут і безпека жінок»: https://www.osce.org/files/f/documents/0/8/440318_0.pdf
6. Курс «Домашнє насильство: факти та цифри»: https://nonviolence.ed-era.com/intro-facts-statistics

Наразі у Запоріжжі працює центр соціальної підтримки дітей і родин  «Затишний будинок» (рос. «Уютный дом»). Але потрапити туди не так просто: треба отримати в Запорізькому міському центрі соціальних служб статус особи, яка перебуває в складних життєвих обставинах, там же нададуть відповідне клопотання до Служби у справах дітей, а вона направить в «Затишний будинок». Скільки часу це може зайняти, як ви вважаєте? Більш важливе питання – чи є цей час у жінки, яка переживає домашнє насильство?

За запитом «притулок для жертв домашнього насильства» можна знайти «Затишний будинок», «Запорізький обласний центр соціально-психологічної допомоги», спеціальний заклад у Бердянську для постраждалих від домашнього насильства або насильства за ознакою статі і притулок «Фіалка» у місті Мелітополь. Будемо сподіватися, що ці центри дійсно працюють і дійсно можуть допомогти людям, якщо допомога знадобиться.

 

Олександра Кутова