Інтерв’ю з сильною духом дівчиною Маріанною Смбатян.

В Маріанни природжена інвалідність – спінально-м’язова атрофія (СМА). Та попри свою хворобу, дівчина радіє кожній миті свого життя, йде з гідно піднятою головою та долає будь-які складнощі на своєму шляху. Дівчина, попри все доводить, хвороба – це не вирок, треба жити на повну і всебічно розвиватися. Маріанна викладає у власній студії живопису, працює кореспонденткою у місцевому друкованому виданні «Запорізька Січ», дає консультації в інтернеті та допомагає з організацією термінових операцій. А ще, дівчина сама пише сценарії до своїх вистав і працює режисеркою-постановницею в інклюзивній трупі «Рівні можливості».

Маріанно, ви доволі творча особистість. Розкажіть, як відкрили в собі цей хист до малювання? Хто, або що стало поштовхом почати малювати?

— Взагалі-то я все своє життя малювала. Через те, що я багато в чому обмежена, і мені щось було потрібно, я одразу це малювала. Якщо мені хотілося коня, звичайно в мене не було коня, я одразу малювала собі ціле стадо коней. А якщо хотіла собі гарну сукню, то теж її одразу малювала. Я завжди відтворювала на полотні той світ, який мені хотілося. Взагалі в мене було дуже щасливе дитинство, було багато друзів, але я ненажера в цьому плані, тому завжди малювала те, чого мені бракувало. Це був мій хист, моя душа. А потім мої малюнки взяли на конкурс дитячого малюнку і я нічого не очікувала взагалі бо не була впевнена у собі, вважала що просто малюю і все. А коли мені сказали, що я стала призеркою, що я перемогла, це було дуже неочікувано. Тоді я  отримала свої перші гроші, а на той час це були великі гроші, мені було 11 років тоді. Це було досить неймовірно для мене. І ось тоді подруга моєї мами запропонувала ідею навчити мене малювати.   

Пам’ятаєте свій перший малюнок?

• Найперший не пам’ятаю, адже їх було на стільки багато… Але я пам’ятаю ті, які віддавала ко конкурс дитячого малюнку. Це були диснеївські персонажі, тому що я божевільно люблю мультики. Навіть зараз. Я малювала Пакахонтас з її коханим Джоном Смітом, Сімба: король лев, а ще я пам’ятаю оранжевого кольору коня. Саме кінь став моєю доріжкою до того, щоб моя вчителька почала зі мною займатися. Тому що коли до мене покликали художницю із Запорізької спілки художників України, я знала, що вона не кожного брала до себе в учні. Я пам’ятаю коли вона прийшла до мене, я була певна, що вона мене чомусь не візьме. Вона подивилась мої малюнки і запам’ятала того самого коня оранжевого кольору, і їй дуже сподобалось, адже це не типово, що кінь такого кольору.

 А чому саме такий колір обрали, чому оранжевий?

— Ось, вона мене так само запитала, чому оранжевий кінь… Я сказала, не знаю, він рудий, я дуже любила все руде, тому так і вийшло, що він в мене став оранжевий. Але діти зазвичай не малюють таких кольорів.  

Як правило, багато людей мають кумирів… Чи маєте ви кумира на якого хотіли б бути схожою?

• Я ніколи не хотіла бути на когось схожою. З дитинства хтось мріяв бути схожою на маму чи на тата, чи на якогось актора. Я дивилась на цих людей і думала, а що погано бути самим собою? Ну, можливо десь років у 15 я хотіла бути схожою на співачку Алсу, але це було не довго, завжди хотіла відтворювати свою особистість. Звичайно є такі люди, які захоплюють та надихають мене. Я обожнюю акторів Голівуду, Роберт Даніель. Я закохана в актора якого вже немає – Роберт Вільямс. Також людина якої вже немає: фізик, теоретик, відомий в усьому світі — Стівен Хокінг. Я навіть його портрет намалювала бо він мене як людина надихнув. Я і фізика це речі які ніколи не поєднаються, але коли я малювала його портрет, я навіть вивчила якісь фізичні формули, не знаю що вони означають, але я їх відтворила у портреті. Адже робота над кожною картиною допомагає відкрити щось нове, щось дізнатись. Багато чого я пізнаю під час малювання.

Деякі люди, особливо творчі, доволі забобонні. Як щодо вас, можливо теж маєте якийсь особистий обряд без якого не починаєте творити?  Або можливо в художників є свої певні прикмети, яким варто наслідувати? Якщо так, поділіться будь ласка?

— Ну, я б не сказала що це прикмети, але я майже ніколи не малюю без музики, музика – це моє натхнення. Це такий собі відокремлений світ, який надихає мене і я навіть завжди ставлю якусь особливу музику в залежності від того, яку картину наразі пишу. Це може бути Вівальді, чи опера якась, чи навіть Рок-музика, яку я теж дуже люблю. Без музики я не можу дихати, це мій володар.  

Коли пишете на полотні, чи уявляєте себе в цьому казковому світі? Чи зливаєтесь з персонажами своїх картин як наприклад актори, яким необхідно вжитися в роль свого персонажа?   

— Я закохуюсь в тих кого малюю. Кого б я не малювала, навіть якщо це людина яку я не знаю, я завжди розмовляю з тим кого малюю. Звичайно я малюю і пейзажі, і натюрморти, але понад усе подобається малювати людей. Відкривати їх внутрішній світ. І кожного разу, коли я починала малювати портрет королеви Великобританії, я з нею розмовляла. Можливо це дурнувато звучить, але я дійсно закохуюсь у людину, яку малюю. Незвичайні риси, щось таке, наче відкриваю відокремлений світ цієї особистості.    

 Що для вас є джерелом натхнення  на створення нових шедеврів окрім музики?     

— Весь світ навколо мене, який сповнений натхненням, багатством, яке люди зазвичай не помічають. Це може бути сонечко, яке зранку завітало до мене у вікно. Це може бути якась нова зустріч з людьми, які мене надихнули, це може бути фільм, який мене надихнув на створення картини. Навіть коли я хворіла і в мене була висока температура, зазвичай я імпресіоніст-реаліст, а тут раптом до мене в думки прийшли авангардні картини. Тобто навіть температура мене надихає. Звичайно буває і таке, що зовсім немає натхнення, але все одно малюю і під час цього процесу в мене з’являється натхнення. Як кажуть: «апетит приходить під час їжі». Ось і з живописом так само.

Окрім того що ви художниця, ви ще й режисерка, сценаристка та акторка. В який період свого життя відчули, що сцена – це ваше?

Так само як і з живописом. Завжди коли залишалася одна вдома, я уявляла що я чи то співачка, чи то акторка, завжди придумувала якісь сюжети. Як правило, це була драма: або моя героїня помирала, або ще хтось, і були бурхливі емоції і т.д., я завжди це любила. Але я розуміла з дитинства, що я не можу ходити, що сцена чи гра у кіно мені не світить. Я це добре розуміла і сприймала нормально. Але потім, коли я вже багато чого досягла в живописі та як волонтер, мені в голову прийшла ідея сюжету і я подумала: «якщо гора не йде до Магомеда, Магомед піде до гори». Я так і зробила. Враження було, наче хтось підійшов та пхнув мені у голову сюжет. Я побачила живі картинки і зранку я твердо вирішила, чому б не показати суспільству, що люди з інвалідністю можуть грати на рівних із здоровими людьми? Навіть в кіно, якщо ми бачимо людей з інвалідністю, їх грають здорові актори, це не дуже добре, як на мій погляд. Тому я створила інклюзивну трупу, які будуть на рівні із здоровими людьми. Таким чином можна показати не тільки інтеграцію, але й показати що ми можемо бути рівними.     

Ви створили свою театральну трупу в клубі «Рівні можливості».  Членами клубу може бути як людина з інвалідністю, так і здорова людина. Як зазвичай проходять репетиції та з ким простіше працювати, кому легше даються ролі?

— Репетиції в нас проходять божевільно, дуже весело, буває аж до сліз сміємось, на стільки  в нас весело все проходить. Щодо того з ким легше працювати, чесно кажучи, за п’ять років існування трупи я зрозуміла, що це не від здоров’я залежить, а від людини особисто. Бо в мене були випадки, коли здоровий чолов’яга мені скаржиться як йому важкенько в житті, як в нього голова бобосіки тому що він випив чомусь і тепер йому поганенько. А в той час, дівчатка на візку нормально приїжджали на репетиції і в них нічого не бобосіки. Було і навпаки, коли здорові актори допомагали людям з інвалідністю бо ті скаржилися на життя. Різне бувало. Я розумію, що йде не від стану людини, а від його внутрішнього світу, від того, що будь-яка людина дозволяє себе любити чи не любити. Це є таке зерно всередині кожного з нас, і нам вирішувати, чи давати йому проростати, чи ні.           

Якою взагалі від початку, була мета створення театру «Рівні можливості», адже на скільки мені відомо це перший та єдиний  театр в Україні такого типу?

— Показати суспільству, що люди з інвалідністю такі ж люди як усі. Що ми теж можемо бути акторами. Всі сценарії пишу я сама. По перше для того, аби дати можливість якось створити такий сюжет, аби актор міг його фізично відтворити. А по друге, щоб кожна вистава нашої трупи підкреслювала певні проблеми суспільства та зачіпляла важливі моменти. Наприклад насильство в сім’ї, наркоманія, алкоголізм, вплив суспільства на свідомість конкретної людини, проблеми підлітків і т. д. Багато таких моментів, які підіймаємо для того, щоб говорити про це, навіть кричати, які проблеми існують.  Навіть у нашій крайній виставі я зачепила тему ефтаназії, це важко описати, але вважаю що про це теж важливо говорити. Наступна вистава, сюжет якої наразі я пишу, буде про нацизм. Але це буде в майбутньому.    

Карантин всіх нас вибив з колії… Розкажіть, як проходили ваші будні в умовах самоізоляції та на скільки це вплинуло на вашу творчу діяльність та роботу театру загалом?

Чудово. Не повірите, але чудово. По перше в мене великий досвід сидіти вдома. Був час, коли я майже чотири роки не виходила взагалі з дому. В мене був  такий період, я не хотіла виходити і бачити багато людей. Зараз ніхто не вірить у це, бо постійно десь не вдома, але був в мене такий період. Я тоді стільки картин намалювала… Хоч в мне тоді і перенеслась виставка, я подумала, що це добре, бо можна ще більше картин намалювати, круто. Щодо театру, я сказала «найн», ми будемо працювати! Я збирала акторів в Зумі, в Скайпі, ми малювали і це було круто. Ми не зупинялися, навіть зі своїми учнями я теж працювала онлайн, навіть грошей з них не брала бо хотіла їх підтримати, адже розумію на скільки це складно пристосуватися до роботи в умовах самоізоляції.

Над чим працюєте зараз та власне які плани на найближче майбутнє?

— Ой, насправді багато планів, сподіваюся карантин не стане завадою. Восени плануємо показати дві вистави нашому місту. Наразі над цим працюємо, шукаємо нових акторів, і це знову праця з нуля, з деякими акторами. Наприкінці літа планую виставку провести, на якій будуть представлені не лише мої картини, але й картини моїх учнів. Тож зараз працюю над тим аби було багато картин. А ще в світі буде інформація про СМА, це та хвороба на яку я хворію. В нашому місті принаймні 5 людей з такою хворобою. І в цьому місяці в усьому світі підіймають питання цієї хвороби, я хочу долучитися до цього, це наче флешмоб. В однієї жінки дитинка не може ходити через цю хворобу, не може нормально сиділи, їсти, вона з трубочками в носі, в роті… Ця жінка попросила мене намалювати портрет її дитини але здорової, яка стоїть на ніжках, дихає вільно. Її прохання на стільки мене вразило, що звичайно я не могла відмовити їй і погодилася. Тож виникла ідея створити серію картин, де люди з інвалідністю будуть здоровими.   

Чи маєте певний лозунг, кредо, яким керуєтесь протягом життя?

• Жити навпаки. Є така пісня у мого улюбленого рок-виконавця Кіпєлова, пісня так і називається «Жити навпаки». Мабуть я часто цим користуюся, коли буває важко, а це буває в кожної людини. Я намагаюся мислити позитивно, може це кліше, але тим не менш, я намагаюся бути корисною і робити щось не тільки для себе, але і для людей. Тому що коли я бачу, що те, що я зробила комусь подобається, наприклад маленьку історію написала, опублікувала і людина пише відгук, звичайно це мені приємно. Так, я намагаюся жити навпаки багатьом проблемам. І жити позитивно, нести позитив людям. Ще я прихильниця емпатії, тож думаю, що людям цього не вистачає. Якби всі це розуміли, можливо і світ був би добрішим.   

Вона навчилася сприймати себе такою, яка є, і завдяки своїй силі волі та стійкості, дасть фору багатьом здоровим людям. Вона ніколи не скаржиться на своє життя, а навпаки, підбадьорює інших і власними вчинками доводить, життя – прекрасне.

 

Студентка 3 курсу, Алла Яременко