«Ненадовго їхала я з дому»: Чорнобиль у спогадах

Їхали на три дні, але повернутися додому вже не змогли. Покидали усе: рідний дім, двір, школу, роботу та місто. Забрати з собою змогли тільки спогади, якими сьогодні вирішили поділитися з нами.

Ірина Грищук (Шам), м. Прип’ять

Коли сталася трагедія я була зовсім маленькою – мені було 5-ть років. Ще ходила до дитсадка. Моя мама працювала в магазині, до неї вранці 26 квітня приїхала знайома фельдшерка і повідомила, що усю ніч вони вивозили обгорілих пожежників, тому що стався вибух на атомній електростанції. Порадила вивозити нас з міста якомога швидше. Тато ввечері повіз нас в Білорусію, до своїх батьків. Ми їхали потягом, тоді чомусь електричок з самої Прип’яті не було. Батько нам з братом у віконце потягу показав підірваний саркофаг, з нього йшов дим сірого кольору.

Речей ми з собою не брали. До нас мама приїхала з Прип’яті через кілька днів і тоді тато відвіз нас до свого дядька в Гродненську область. Через якийсь час тато повернувся в Прип’ять, він там працював водієм автобусу та попросив на КПП, щоб його пропустили забрати з будинку необхідні речі.

ч6

Двір Ірини Грищук

Пам’ятаю як виглядав мій двір, там був дитячий майданчик з дерев’яними скульптурами солдатів. Я жила по вул. Лесі Українки. Ще пам’ятаю кінотеатр «Прометей». Мені здається, що зараз би Прип’ять була маленьким компактним молодим містечком, якби не трагедія.

ч5 ч11

Дитячий майданчик та кінотеатр «Прометей»

Тетяна Семенченко, м. Чорнобиль

Мені було 17-ть років, навчалася у випускному класі. 28 квітня батьки мене відправили до тітки в Київ, а самі залишилися до евакуації міста (5 травня). Їх переселили в Бородянку, до сім’ї яка надала тимчасовий прихисток нашій родині. З Бородянки я та більшість моїх однокласників були вивезені в табір Одеської області, де перебували до серпня, а потім у табір у Пущі Водиці. Я вступила до київського медучилища в вересні, а батьки отримали житло у м. Кагарлик у жовтні.

ч7 ч12

ч8

Фотографії з архіву Тетяни Семенченко

Коли їхали з міста, звичайно, думали, що повернемося. Там кожна будівля була особлива, бо Чорнобиль – це моя мала батьківщина. А рідна Свято-Іллінська церква – надзвичайно гарний храм, що діє і зараз. Думаю, Чорнобиль так і залишився затишним і тихим, а Прип’ять точно була б прогресивним містом.

ч3 ч4

Вірші зі збірки Тетяни Семенченко «Чорнобильська молитва»

Тетяна Полякова, м. Чорнобиль

Мені було 34 роки, коли сталася аварія на ЧАЕС. В мене вже був синочок, йому на той момент було 8,5 років. Я працювала в магазині «Техніка, спорттовари». Нас евакуювали не відразу, спочатку вивозили людей з м. Прип’ять, там жив мій брат зі своєю родиною. Ми, як і всі інші, думали, що повернемося. Моя мама працювала бригадиркою телефонного зв’язку, вона обслуговувала урядову комісію та залишилася там працювати після того, як населення евакуювали.

Нас привезли в Бородянку, це Київська область. Ми жили разом з іншими людьми, нас підселили в чужі родини. Квартиру нам дали тільки в листопаді, у місті Переяслав-Хмельницький. А батьки мої та брат зі своєю родиною отримали квартири у Львові.

ч2

Чорнобиль для мене – особливе місце! Це моя батьківщина, я там народилася і жила, там минуло моє дитинство, шкільні роки, перше кохання та друзі. Я там вийшла заміж, народила сина. Там поховані мої дідусі та бабусі.

ч1

Оглядове колесо в Чорнобилі

Ми щороку їздимо 9 травня в Чорнобиль, йдемо в церкву, а потім до родичів, щоб вшанувати їхню пам’ять. Також разом з однокласниками та друзями ходимо в парк, йдемо на вулицю, де я мешкала. Я жила по вул. Мира! До речі, мій свекор, Поляков Артем Іванович, був редактором чорнобильської газети «Прапор перемоги».

ч9

Фотографія з архіву газети

Авторка: Радченко ЯНА