Вірусоманія, або Мистецтво проти брехні про СНІД
Мистецтво – дійовий інструмент для боротьби з бідністю, байдужістю та епідеміями. Лідер гурту «Queen» Фредді Меркюрі, письменник-фантаст Айзек Азімов, поет і композитор Джеррі Герман та інші ВІЛ-інфіковані арт-митці є наочним тому підтвердженням. Чималий внесок у розвиток культури під час епідемії зробили й ті, кого СНІД торкнувся лише побічно. Хоча сьогодні цей вірус не є смертельним вироком, світ мистецтва досі намагається подолати його психологічні наслідки.
Перша в світі картина, присвячена СНІДу
Історія створення цієї картини почалася ще 1981 року, коли двадцятирічний художник Іжар Паткін був на безкоштовному обстеженні в медичній клініці у Вест-Вілліджі. Хлопець перебував у цій лікарні близько року, коли переїхав з Ізраїлю до Нью-Йорку, щоб узяти участь у програмі незалежних досліджень Музею Уітні та мав дуже мало грошей, аби відвідати платну лікарню. На своєму життєвому шляху Іжар зустрічав чоловіків, які регулярно вживали пеніцилін, аби побороти венеричні хвороби. Один з лікарів пояснив Іжарові, що такий метод лікування – це погана ідея.
У той час у Нью-Йорку надзвичайно популярними були нічні клуби та підпільні музичні заходи такі як Studio 54 і Mudd Club, Нью-Йорк був суцільною вечіркою, а секс – її частиною. У 1981 році, прийшовши на прийом до лікаря, у кімнаті очікування Іжар побачив те, що змусило його занепокоїтися – двоє чоловіків мали незвичайні ураження шкіри.
Минали роки, Паткін потоваришував з Елвіном Фрідманом-Кіном – лікарем, який установив зв’язок між ураженнями саркомою Капоші та СНІДом, у той час коли всі інші, зокрема й сам художник, не мали уявлення про це. У Нью-Йорку поширювалися плітки, що деякі психоактивні речовини викликають «гей-рак». Хоча лікар і намагався заспокоїти Паткіна, але ті спогади з кімнати очікування ніяк не стиралися з його пам’яті.
Повернувшись до своєї майстерні, митець почав працювати над картиною. Використовуючи латекс, змішаний з рідкою гумою та друкарським чорнилом, Паткін створив жовту поверхню, а потім відтворив червоні висипи з кратерами, що нагадували шкірні виразки. Уздовж верхньої межі малюнка він написав слова «Розкриття сучасної цнотливості».
Іжар Паткін, «Розкриття сучасної цнотливості», 1981.
Рух Act Up та його вплив на поп-музику
Влітку 1985 року Майк Петреліс, що працював публіцистом та спеціалізувався на художніх фільмах, а крім того, був відкритим ґеєм, помітив на своїй руці дивну пляму. Пішовши до лікаря та пройшовши новий вид тесту, він отримав невтішний діагноз – СНІД. Як повідомив лікар, Майкл (у кращому разі) проживе від 6 місяців до 2 років. Залишившись у кабінеті віч-на-віч за своїми думками, чоловік зробив свій перший акт протесту – закурив цигарку.
Пізніше Петреліс почав усвідомлювати, як мало зробили влада та медичні установи, аби зупинити епідемію, яка на той час становила найбільшу небезпеку для ґеїв. Керівництво США виділяло лише певну частину бюджету на дослідження у галузі СНІДу, натомість більша частина витрачалася на хвороби менш загрозливі.
Упродовж наступного десятиріччя розуміння цієї проблеми змусить тисячі ґеїв та їхніх прибічників створити одну з найвпливовіших в історії груп захисту інфікованих.
На початок 1987 року, кількість загиблих від СНІДу перевищувало 40 000 осіб, а кількість ВІЛ-інфікованих у світі досягала понад 5 мільйонів осіб. Загроза життю ставала апокаліптичною, тому в один момент людське обурення почало виплескуватися через демонстрації. Сотні збентежених громадян вийшли на вулиці Нью-Йорка, аби виразити свій гнів – спочатку демонстрацією на Уолл-стрит, а потім і в мерії. Група нью-йоркських протестувальників отримала назву Act Up (AIDS Coalition to Unleash Power; у перекладі – СНІД Коаліція для мобілізації сили) та подібні акції набули національного характеру – тисячі людей по всій країні почали проводити подібні заходи.
На підтримку цих акцій виступили й музиканти. Джиммі Самервілл, Pet Shop Boys і Сінді Лопер неодноразово в своїх піснях зверталися до теми епідемії, навіть коли влада Рейганта не визнавала подібної творчості.
У 1985 році Дайон Уорвік, Елтон Джон, Гледіс Найт та Стіві Уандер виконали пісню «That’s What Friends Are For», щоб зібрати гроші на дослідження СНІДу, а в 1990 році вийшов реліз благодійного квір-позитивного альбому «Red, Hot + Blue». Благодійний сингл зібрав понад три мільйони доларів для Американського фонду досліджень СНІДу, тому було вирішено провести концерт That’s What Friends Are For: Arista Records 15th Anniversary Concert. Гроші з нього, два з половиною мільйони доларів, також були передані організаціям, які боролися з вірусом.
Елтон Джон написав пісню «The Last Song» та присвятив її своєму другові – Райану Уайту, що був інфікований ВІЛ через переливання крові. Після смерті Райана 1990 року, співак додав цей сингл до свого альбому 1992 року «The One». Також пісня грала під час титрів фільму «Вірус» (1993 рік).
Сінді Лопер також присвятила один зі своїх синглів близькому другові, що помер від СНІДу. «Boy Blue» ввійшла до альбому «True Colors» 1986 року.
Наприкінці 90-х років Джиммі Самервілл торкнувся теми вірусу в пісні «Something to Live For», зазначивши, що в нього є причини хотіти більшого та порозважатися тут ще (Got a reason to want more, I’ve got something to live for).
Британський дует Pet Shop Boys 1990 року створив справжню оду поколінню, що зростало під час епідемії СНІДу – пісню «Being Boring».
Британська співачка Енні Леннокс 1990 року записала трек «Every Time We Say Goodbye», альбому «Red Hot + Blue». Пізніше, вже 2007 року, Енні, як посланниця доброї волі UNAIDS, випустила «Sing» у своєму четвертому сольному альбомі «Songs of Mass Destruction». У створенні цієї музичної композиції взяли участь 23 видатні жінки, серед яких Мадонна, Ферджі, Пінк та інші. Гроші від продажу пісні пішли на підвищення рівня інформованості та на лікування жінок і дітей з ВІЛ.
Отже, як і група Act Up, так і представники музичної сфери докладали багато зусиль для того, щоб побороти епідемію та кардинально змінити методи проведення медичних досліджень. Усі вони зробили чималий внесок у розвиток лікування, яке сьогодні підтримує життєдіяльність мільйонів людей по всьому світові.
«Є воля – є шанс» спільна виставка
Фонду «АНТИСНІД» та PinchukArtCentre
З нагоди 10-річчя своєї діяльності Фонд Олени Пінчук «АНТИСНІД» та PinchukArtCentre 2013 року започаткували глобальний проєкт, присвячений боротьбі з ВІЛ-інфекцією та СНІДу в сучасному мистецтві. До експозиції ввійшли роботи українських та закордонних митців, чия творчість так чи інакше була пов’язана з темою СНІДу: Деміена Херста, Ай Вейвея, Нен Голдін, Фелікса Гонзалеса-Торреса, Сергія Браткова та Іллі Чічкана.
Проєкт розповідає історію про те, як суспільство та мистецький світ відреагували на епідемію СНІДу наприкінці 80-х років. Також у ньому згадується про долі знаменитих художників і фотографів, які померли від СНІДу – Фелікса Ґонзалеса-Торреса, Роберта Меплторпа, Кіта Харінга, Віто Руссо, Девіда Войнаровича та багатьох інших.
Художник Деміен Херст 2010 року пожертвував свою картину «In Love» для благодійного аукціону, організованого Фондом «АНТИСНІД», на якому була зібрана рекордна для України сума – три мільйони доларів. Ці кошти були спрямовані на розширення спільного проєкту з Фондом Клінтона.
Організатори вважають, що для боротьби зі СНІДом важливою є робота з молоддю, адже представники цієї вікової категорії найбільше піддаються ризику інфікування. Для того, щоб привернути увагу юної авдиторії до хвороби, Фонд створив та розмістив на телебаченні і в соціальних мережах близько 20 соціальних відеороликів, а також влаштував безкоштовні благодійні концерти Елтона Джона та гурту Queen.
Сучасний погляд на епідемію СНІДу
Документальний фільм відомого російського блогера Юрія Дудя «ВИЧ в России», що був викладений на YouTube 11 лютого 2020 року, переглянули вже понад 17 млн людей. Головною місією цього проєкту, як зазначає сам блогер, є донесення інформації, як не опинитися серед інфікованих. У зйомках брали участь люди, які мають позитивний ВІЛ-статус, а також ті, хто лікує хворих. Фільм інформативний, розвінчує міти й упередження, пов’язані з вірусом. Крім того, у відео порушили проблему дискримінації хворих. Експерти відповіли на ті питання, що ставлять найчастіше: чи може у ВІЛ-інфікованої людини народитися здорова дитина, шляхи зараження, як підтримувати життєдіяльність та чому боротьба з епідемією в Росії – неефективна.
Зрештою, фільм приніс результати: ним зацікавилися у Думі: представники влади разом з героями відео провели круглий стіл з питань профілактики та лікування ВІЛ. Ролик сколихнув і суспільство: експрес-тести в аптеках почали купувати набагато частіше, попит на них зріс у декілька разів.
Думка експерта
Представник запорізького БФ «Мережа 100% життя. Запоріжжя» Ігор Литвин:
«Такі фільми, як у Юрія Дудя, розвінчують деякі стереотипи, що є в суспільстві. Досі існують люди, які думають, що СНІД – це Божа кара, а ВІЛ-інфіковані – то винятково наркозалежні, ґеї і секс-працівниці. І хоча більшість усе ж знає шляхи зараження, але страх та почуття огиди залишається.
Що стосується музики, присвяченої цьому вірусу, то всі зазвичай згадують Земфіру з її легендарним «А у тебя СПИД, и значит мы умрем». Оце і є основною помилкою, оманою, що стосується хвороби: СНІД = смерть. Це не так. Я впевнений, що співачка вже змінила свою думку. Також згадують одразу Фредді Меркюрі, але ж коли він був помер, антиретровірусна терапія була не такою ефективною, як зараз.
Є багато людей, котрі живуть з цією хворобою багато років, приміром, Меджик Джонсон (баскетболіст), Чарлі Шин (актор) та інші. Тому мистецтво впливає на глядачів по-різному: деякі твори лякають, інші – подають надію. Документальні фільми навчають критично мислити, аналізувати. Хотілося б, звісно, щоб не дезінформували».
Авторка: Радченко ЯНА