Анна Тронь про освіту за кордоном, скелелазiння та спогади з журфаку

Анна Тронь в 2013 роцi закінчила факультет журналістики і за наступнi шiсть рокiв стала учасницею та ініціаторкою безлічі неповторних і захоплюючих подій. Журналістська практика в прес-службі в Запоріжжі, волонтерство і навчання в Литвi, сходження на Монблан - про всі життeві маршрути та унікальний досвід дівчини читайте далі в інтерв'ю.

— Аню, длч початку, розкажи, будь ласка, про твої враження від того, як ти зайшла знову до університету, поділися своїми відчуттями.

— Цей шлях від зупинки транспорту до другого корпусу університету – це щось неймовірне, адже я не була тут багато років і не ходила цим шляхом, яким раніше щодня, щоранку йшла на пари. І, звісно, було багато приємних спогадів. Потім, коли я вже підійшла до університету, побачила, що багато чого змінилося, і змінилося на краще. Здається, стало якось більше зелені, настрій просто чудовий. Корпус красивий, сучасний. Багато чого змінилося. I я хочу зараз побачити ще, що змінилося не тільки зовні, а й всередині. Дуже приємно спостерігати цей процес.

— Як згадуєш сьогодні студентські роки? Що згадується в першу чергу?

— В першу чергу я б згадала дисципліну на парах. Зараз, коли я вже навчалася й в інших університетах, і мені є з чим порівняти, я згадую, як у нас все було серйозно з приводу відвідувань, перездач, добору балів. Згадую творчі моменти. Я завжди кажу, що найголовніше, чому я навчилися на факультеті журналістики – це пошук інформації. Я навчилася шукати потрібні данні: навіть, якщо я чогось не знаю, я знаю, де і як це знайти. Не проблема, якщо я «плаваю» в якійсь темі – я знаю, як покращити свої знання, як розвинутись, що почитати, у кого спросити. Згадую багато таких моментів, бо в інших університетах, де я навчалася, підхід був трохи інший: там в основному давали вже готову інформацію. А тут нам треба було самостійно знайти якусь наукову статтю, опрацювати її. Тобто студентам не давали все готове, наприклад, «ось вам підручник, ось вам вже завантажена наукова стаття». Завдяки цьому я навчилася шукати, знаходити інформацію. Це дуже важлива навичка сьогодні.

— Особливо для журналістів.

— Точно. (посміхається)

— Зі студентських років ти активно займалася волонтерським рухом, на волонтерських засадах працювала в дитячих таборах і продовжуєш цим займатися. Розкажи про це.

— Так, волонтерство є значною частиною мого життя, воно вплинуло великою мірою на те, чим я зараз займаюся. Під час навчання в університеті я також займалася волонтерством: ми їздили в дитячі будинки, збирали речі на якісь акції. Водночас це було й журналістською практикою, адже я писала про це матеріали. Це було знайомством з іншим світом: світом громадської активності, небайдужості, фактом того, що навіть найменший твій крок може змінити навколишній світ. Потім, коли я вже закінчила магістратуру в університеті, я три роки працювала в прес-службі комбінату «Запоріжсталь». Це були важкі, але насичені досвідом і розвитком роки. Це була сувора школа, але дійсно дуже потрібна. Вона дала мені багато цікавих корисних, практичних інструментів, я навчилася бачити загальну картину, аналізувати факти, планувати свою діяльність. Після цих трьох років роботи в прес-службі я вирішила, що мені треба побачити світ, побачити нові можливості, розкрити якісь свої інші сторони. Я взяла участь у волонтерській програмі, яка називається «Європейська волонтерська служба».

— Якою діяльністю ти там займалася?

— Я працювала волонтером протягом одного року при неурядовій організації при скеледромі. Є такий вид спорту, як скелелазіння, наразі він є вже олімпійським видом спорту. Я працювала з дітьми інструктором. Це було не тільки про спорт, це було про ком’юніті, про будівництво спільноти, про загальнолюдські цінності, про соціальну взаємодію. Це був гарний досвід. Зараз я також продовжую волонтерство. В Каунасі, де я зараз живу, у нас є англійський клуб, куди приходять люди похилого віку. Ми разом з моєю одногрупницею з Японії і подругою з Вірменії ведемо цей клуб, раз на тиждень зустрічаємося і спілкуємося на різні теми англійською мовою.

— Тож ти зараз постійно мешкаєш і навчаєшся в Литві? Розкажи, як так склалося?

— Під час мого «волонтерського» року, який я провела в Литві, я познайомилася з дівчиною з України, яка навчалася на магістратурі в університеті Вітовта Великого у Каунасі. Вона мені розповіла, що є така можливість для українських студентів навчатися на магістратурі за стипендією. Для України уряд Литви виділяє 40 стипендій щороку. Тож, під час цього мого волонтерського року, я вже готувала документи, вивчала мову, готувалася до вступу. Я обрала спеціальність «Освітній менеджмент», бо мені була цікава тема освіти. Адже ще під час навчання тут, на журфаці, я працювала в дитячих таборах, ми робили різні проекти з медіаосвіти. Тому ця тема мені була завжди небайдужа. Я вже провчилася два роки в Литві, зараз вже закінчую магістратуру, буду захищати магістерську.

— А також і Італія стала важливою країною в твоєму житті, теж пов’язаною з навчанням?

— Так, адже, якщо ти є студентом в Європі, то можеш скористатися можливістю поїхати в іншу країну за проектом освітньої мобільності за програмою «Erasmus». Можна обрати будь-який університет Європи, який є партнером твого нинішнього університету. Також можна поїхати на стажування. Є багато таких програм.

— На якій спеціальності ти вчилася в Італії?

— На тій самій, «Освітній менеджмент». Я обрала там три курси. Але якщо в Литві я навчалася англійською мовою, то в Італії – італійською. Це був певний «челендж».

— В якому університеті?

— Це був університет Турину, на півночі Італії. Красивий, старовинний університет. Якщо не помиляюся, Умберто Еко навчався там.

— Ти зараз працюєш на сайті, який презентує освітні можливості для молоді, для українців в тому числі. З чим пов’язана така зацікавленість темою? Що такі можливості відкривають перед молоддю?

— Цікаво, що колись ще в мене бук свій блог, де я ділилася інформацією, адже в мене був вже достатньо великий досвід: як поїхати кудись за певною програмою, розвинути свої навички, як їх використати на практиці. У мене була така внутрішня потреба ділитися з людьми цими знаннями. І коли я побачила вакансію менеджера проектів на сайті «Unistudy», я не могла не відреагувати на неї. Там був великий конкурс, я його пройшла, дуже рада була. Адже в мене з’явилася, можна сказати, офіційна можливість ділитися корисною інформацією: розповідати, які є можливості, як їх використати для власного розвитку, як змінюватися. Адже ми постійно змінюємося, це динамічний процес.

— Сьогодні в Україні багато молоді хоче виїхати за кордон, лишитися там, знайти роботу, і власне освітня міграція як можливість це реалізувати. На твою думку, не загрожує це «витоку» молоді з України?

— Скажу на прикладі Литви. В нашій організації дуже багато людей змінює свої посади, кудись їде. І наш бос, вона каже «Хм, мені не подобається програма «Erasmus», бо найкращі мої співробітники кудись їдуть. Ось навіть ти, Аню, на півроку їдеш в Італію, на кого ти нас покидаєш?» :-). І так, багато людей, не тільки я. І це не свідчить про те, що в нас там якась погана організація. Просто зараз ми в такому інформаційному полі, в такому осередку, де є дуже багато можливостей. Може, навіть, надлишок. Наразі в Європі це певний мейнстрім – кудись їхати на стажування, на волонтерство. Але має бути міра. Є довгострокові можливості, а є короткострові. Думаю, що оптимальний варіант — це короткострокові можливості, наприклад, тижневий тренінг чи літня школа. А довгострокові – тут треба добре зважувати, має бути сильна мотивація, людина повинна бачити свою кар’єрну траєкторію, планувати. Це все має вкладатися в загальний життєвий план. Якщо я хочу поїхати на обмін або пожити в новiй країні – ну, я побуду там місяць, ейфорія пройде, і, що далі? Тож обов’язково має бути мета. Загалом, думаю, що освітня мобільність – це, здебільшого, плюс, аніж мінус. Але має бути міра, і має бути мета, причина. Треба відповісти собі на питання «Чому?», зважаючи на власні освітні цілі, якісь кар’єрні вподобання. Я, наприклад, зараз дуже яскраво відчуваю, що живу повно, адже я можу ділитися інформацією, яку я знаю. Я відчуваю, що мені дуже приємно ділитися цим з українськими студентами, українською молоддю.

— А сама збираєшся повертатися після захисту магістерської роботи?

— Після захисту планую побути ще в Литві, а там, як життя покаже. Адже дуже багато є можливостей, можливостей стажування, оплачуваного й неоплачуваного, короткострокового й довгострокового. Тож я хотіла б спробувати себе в цьому, постажуватися. Є в мене така мрія, відкрити в Запоріжжі скеледром. Не тільки задля спорту, а задля соціальної інтеракції, інклюжн, якось так.

— Аню, з твоєї сторінки на Facebook зрозуміло, що ти любиш гори. Розкажи, будь ласка, про це захоплення.

— Це захоплення – порівняно нове, бо я в дитинстві не ходила в походи. Але одного разу я пішла і мені сподобалося. Я зрозуміла, що в цих умовах ти відчуваєш себе більш живим. Отримуєш дуже багато навичок, людських навичок, як от – працювати в команді, планувати свій час, той же ж ризик-менеджмент, кажучи «розумними» словами. 🙂 Вчишся відповідальності, в тому числі, й за членів твоєї команди. Це моє натхнення. Наприклад, минулого літа ми ходили на Монблан.

— Яку вершину плануєш підкорити наступною?

— Не знаю, якось після Монблану мені не хочеться вище. 🙂 Була ще в Непалі, там теж було дуже високо. Але я б хотіла вже ходити трохи «нижче». Це інший рівень підготовки, не тільки фізичної, а й психологічної.

 — А ще які захоплення в твоєму житті присутні?

— Ду-у-уже багато! Я люблю активні види відпочинку, як, наприклад, каяки, або, наприклад, гео-кешинг.

— Батьки сплять спокійно, коли ти там десь мандруєш? 🙂

— Я просто їх дуже добре інформую. Тож, коли вони проінформовані, у них не виникає запитань чи сумнівів.

— Що б ти порадила сучасній молоді – на тему можливостей, відпочинку, освіти, чого завгодно?

— По-перше, я б хотіла сказати про тайм-менеджмент. Це актуально вже давно, але не завжди працює. Тому б я хотіла порадити не тайм-менеджмент, а attention-management, тобто вміння фокусуватися на головному, визначати пріоритети у житті. Як в особистому, так і в професійному, академічному. Друге, що б я могла порадити – це читати, й багато читати. Якщо радити одну книгу зараз, то це буде «Наш айсберг тане» Коттера. Це книга про те, як впроваджувати зміни. Бо завжди, на будь-якому робочому місці, бажано постійно розвиватись. І ця книга — як раз про зміни, оновлення. Якщо радити інтернет-ресурс, то це буде «Harvard Business Review». Там дуже багато матеріалів: і про лідерство, і про різні важливі речі для молоді. Безперечно, корисно знати іноземні мови, бути гнучким, мобільним.

— А про що окрім скеледрому мріє Аня Тронь?

— Я навіть не знаю. Це таке цікаве питання. Я мрію, щоб я не розчаровувалася в якійсь діяльності, щоб робила те, що подобається. Особливо зараз, коли світ пропонує дуже багато можливостей, і ти ніби в океані – пливеш-пливеш і не бачиш острову, не бачиш суші. Але ти пливеш в океані можливостей, і дуже важливо не загубитися в ньому, знати свій напрямок. Мені б хотілося, якщо й не достеменно знати свій напрямок, то хоча б просто робити те, що мені подобається.

Інтерв’ю підготували: 

Юлія ЛЮБЧЕНКО

Олександра ЛОЗОВ’ЮК