Артем Ліфінцев. Моя війна

Моя бабуся завжди казала: “Не дай Бог, щоб ви колись побачили війну". І дійсно, починаючи зростати, я все більше дізнавався про війни. Війна – це смерть, руйнування, сльози. У 2014-му році Україна дізналася, що таке війна, Схід України перетворився у «кроваву арену». І тоді я запитував у бабусі: "А до нас це не дійде"? А у відповідь чув: "Ні, все буде добре". Але 24 лютого 2022 року воно прийшло… Путін почав повномасштабне вторгнення в Україну, цей день змінив життя мільйонів людей, і я не став винятком. Ви дізнаєтеся, як змінилося моє життя…

Чесно скажу, я не вірив, що війна почнеться, завжди аргументував: «Путін не настільки ідіот, щоб піти проти санкцій». Але 22 лютого після проголошення «незалежності» «ЛНР» та «ДНР» стало не по собі.

Ранок 24 – го почався однаково для всієї України. Після серії потужних вибухів я прокинувся, спочатку я подумав, що це грім, але потім все стало зрозуміло. Перше, що я зробив, почав телефонувати друзям, родина була поруч. Через декілька хвилин паніки ми з мамою почали збирати валізи. А потім сталося дещо дивне, мама почалася збиратися на роботу, я дуже за неї хвилювався. Через хвилин 40 ми розбудили молодшого брата, і добре, що в той час нам зателефонували сусіди, і ми із братом відправилися до них. Кожну годину я телефонував мамі, було дуже не пособі… Перше, що я почав робити після того, як ми прийшли до сусідів – це дивитися новини. Десь о 8 ранку відбулося ще пару вибухів, і всі чоловіки, у тому числі і я, почали готувати підвал. Виносили сміття, заносили теплі речі. Але було одне «але», підвал був дуже маленький, і 7 людей туди ледве вмістилися. Як ми про це дізналися? Зараз дізнаєтеся…

Мама прийшла з роботи десь об 11 ранку, і ми вирішили вийти на вулицю подихати повітрям, бо маємо приватний будинок. Не пройшло і семи хвилин, як ми почули постріли, і в порівнянні з тим, що було далі – це нічого. Ми почули в небі страшний гул – це був винищувач, відразу ми побігли до підвалу, я схопив Богдана, і ми дуже сильно впали, дякувати Богу, що дитина не постраждала, після того, як ми піднялися ми далі побігли до підвалу, і через декілька секунд після того, як ми спустилися в підвал, пролунав вибух. Вибух був потужний але, як виявилося потім, це сталося на іншому березі Дніпра. Але далі більше… Приблизно о 12 годині я побачив вантажівки із літерою «Z» і тоді все стало зрозуміло, ми в окупації…

Перше враження – я стояв, і розумів, що все втратив, найстрашніше було те, що я ніколи не побачу прапор України. О 12:30 російський прапор був встановлений на «Каховський» ГЕС. І якщо спочатку ми в це не вірили, то потім з’явилося відео, де встановили прапор… Що далі? Всі ми знали, що далі бої за Херсон, і цього ж дня, вони пішли на Херсон. Про всяк випадок ми почали готувати підвал побільше, як там було брудно, ми дуже втомилися, і відразу відпочивали, було дуже холодно. Саме так пройшов перший день війни.

25-те лютого почалося дуже рано, ми прокинулися від вибухів, це були обстріли Правобережної Херсонщини, день пройшов дуже швидко – ми наводили порядок. І такі обстріли починалися завжди так рано, до -го березня, день коли армія РФ зайшла в Херсон.

Як очікувалося через декілька днів херсонці вийшли на мітинг. Він був дуже потужний, думаю всі ви знаєте це фото:

Так, воно зроблене в Херсоні 05.03.2022 – приниження армії РФ. 06.03.2022 – Нова Каховка вийшла на мітинг, навіть не пам’ятаю коли в останній раз було так багато людей…

Прапор України знову був встановлений на своє місце, на жаль ненадовго… Після того, як ми встановили прапор України, народ вирішив взяти російську армію у кільце. Всі виходи були заблоковані. Але ми не знали чим воно закінчиться…

Ми навіть нічого не зрозуміли: постріли, вибухи, дим, крики… Так, вони відкрили вогонь по людях. Пам’ятаю, як намагався сховатися, але побачив світло і гострий біль у нозі. Але більше злякався за маму, і відразу повів її до лікарні, і тільки там побачив, що і в мене травма. У мене знайшли 5 дірок в нозі… У лікарні все відразу прочистили і обробили, все обійшлося.

Саме так пройшов мій березень, кожен день ходив до лікарні. І мені лікували ногу, іноді було дуже боляче.

У кінці березня почалося навчання, це була дуже приємна новина за останній місяць. І це допомагало відволікатися, я чув викладачів і друзів, і дуже радів, що з ними все добре.

Березень, квітень і травень пройшли однаково – навчання. Росіяни нас намагалися задобрити: допомагали людям, давали гуманітарну допомогу, наводили порядок, вони дійсно думали, що ми будемо іти за ними після того, що вони зробили із країною… Їх тут усі ненавиділи.

Літо – на жаль не таке, як планувалося, але дуже радий, що всі рідні живі і здорові. Все літо я був вдома, до мене кожного дня приходив найліпший друг. 11 червня сталося диво, в перший раз наші ЗСУ вдарили по складах БК армії Росії, було і страшно, і приємно, що про нас не забули, після цього наші хлопці почали частіше бити по складах і техніці. Знаєте літо було не таким нудним, але 13 липня мій друг поїхав до Польщі.

Він поділився коментарем, як він добрався до Польщі: «Моя історія про те, як я дістався Польщі через окупацію «.

Після початку війни я відчував себе дуже скуто, я перестав гуляти містом як раніше, рідше став бачитися з друзями. Перші два тижні взагалі не виходив надвір. Побачивши військових і військової техніки відразу наздоганяло якийсь страх, але це все швидко пройшло. Я потроху звик до аквафрешу на будинках і тупих плакатів «za правду». Подумав, може все якось саме пройде, мене це не зачепить і так далі. Але все ставало лише гіршим.

Приблизно на початку червня — наприкінці травня наші військові потроху почали відбивати територію. У наше місто частіше прилітало за скупченням орків та їх складами. Страх знову вселявся в мене. Щодня в нашому місті щось вибухало і якщо і був такий день чи пару днів, коли було тихо, то це означало, що скоро буде величезний бум!

Вже тоді я розумів, що не витримаю всього цього і треба кудись їхати. Мій вибір упав на Польщу.

11 липня я зібрав усі свої речі і ліг спати, тієї ночі я не забуду ніколи. Спочатку був шум, що нагадує виліт ракети, потім три чи чотири гучні вибухи. Я вже після шуму вибіг у коридор і вже коли я там знаходився, пролунав вибух незрівнянний з тим, що я чув раніше. Він був настільки сильний, що мій будинок начебто підскочив, а стіни ходили ходуном. Я думав, що це кінець, вибухи снарядів, патронів і чого тільки потрапило. Накрили великий склад БК. Напрочуд через кілька годин все стало тихо і я ліг спати, випивши перед цим таблеток заспокійливого. 12 липня цілий день я збирав речі, які залишилися, і вранці 13 липня, стоячи на напівзруйнованому вокзалі міста, я сів у маршрутку і поїхав.

До Криму я доїхав буквально за 2-3 години, на шляху бачив багато зруйнованої техніки, ями від снарядів. Найважче було попереду, треба було перейти кордон.

Приблизно до обіду ми вишикувалися в чергу на перевірку і стали чекати. Черга повільно підходила до мене і ось, таки, дійшла до мене. У мене швидко перевірили документи і дали заповнити якийсь папір, на зразок міграційного аркушу. Далі нас завели до якоїсь кімнати, де у всіх питали, куди їдуть, навіщо, чому і чи надовго, хто є з братів, сестер та й взагалі родичів там, куди їдуть і там звідки. Незалежно від відповіді всіх чоловіків зупиняли і вели до кімнат «фільтрації» де ставили каверзні питання. В одній із таких побував і я. Настільки тупих питань мені не ставив ніхто за моє таке маленьке життя — «Кто такой Бандера?», «Почему памятники ему ставите?», «Почему началась спецоперация и какие её цели?» Довелося прикинутися дурнем щоб мене відпустили, відповідав я на всі їхні запитання так, як їм цього хотілося спочатку. Це пекло закінчилося і я вже на території Криму пішов шукати свій автобус.

Після того, як ми почекали всіх чоловіків, ми вирушили в дорогу. Дорога була довга, зупинки кожні 2-4 години на поїсти та покурити, сходити до туалету. Загалом нормально, автобус був комфортним, але через часті недосипи ламало тіло. Їхали ми 2 дні до кордону з Латвією. Там мені довелося пройти ще через одне пекло. Черга з 500+ осіб та прикордонники, які пропускали по 10-20 осіб на годину. Ми стояли там близько 17 години, весь вечір, ніч та тільки о 6 ранку черга підійшла до нас. Температура була близько 10 градусів і я надів на себе все, що тільки було, змерз так, як не замерзав ніколи. Після перевірки багажу та документів ми вже були на території Латвії, можна було видихнути. Я одразу зателефонував своїм родичам, що у мене все нормально і я там. Далі ми сіли у двоповерховий автобус і попрямували до Польщі, їхали приблизно півдня, може більше. Після приїзду нас висадили на вокзалі і все, далі — куди хочете. Можна було звернутися до волонтерів. Хто хотів, того селили у безкоштовні центри біженців. Ну, а я знявши готель на одну ніч та на ранок поїхав до свого друга, який мене зустрів і влаштував на роботу.

Я нарешті міг нормально виспатися і прийняти душ, поїсти та попити. Так і закінчилася моя подорож до цієї прекрасної країни.

Перші 2 тижні було дуже складно без свого друга, сильно боявся його більше не побачити, я зовсім перестав виходити на вулицю. Ну а з кожним днем обстріли становилися все частіше, і до середини серпня я спав у коридорі, чому саме до середини? Тому, що я виїхав у Запоріжжя на навчання, мені було дуже складно покидати батьків, дім, місто – все те, де пройшло моє життя, я знав, що дім я побачу не скоро, а можливо ніколи…

Отже, 17 серпня об 8 ранку я обійняв батьків, братика і бабусю, і сів в автобус, він був вже повний, бо мене забирали останнього, і почалася подорож, дуже довга подорож…

Я знав, що ми пройдемо багато блокпостів, і перший був на виїзді з мого міста, нас просто запитали, чи маємо ми документи і відпустили. На другому блокпості у нас запитали, куди ми їдемо і теж відпустили. На третьому блокпості у нас перевірили документи, дуже швидко, ми просто підняли їх в гору. Починаючи з четвертого блокпоста нас почали перевіряти, зайшов солдат, і перевірив документи чоловіків, і попросив оголити плечі, коли дійшла черга до мене, то він сказав, що мені непотрібно показувати їх. На п’ятому блокпості всіх чоловіків вивели з автобусу, і почали питати куди ми їдемо, навіщо ми їдемо і так далі, і все це записували, ну і звісно перевірили документи. І ось перша велика зупинка, Мелітополь, на жаль, теж окупований. Ми були в місті 30 хвилин і поїхали далі. Після Мелітополя було 2 блокпости, на першому у водія спитали куди ми їдемо, а другий був порожній, і ось він — останній блокпост і територія підконтрольна Україні…

КПП «ВАСИЛІВКА»

Колона із 500 автомобілів, і всі хочуть тільки одного – прибути на українську територію. Як тільки ми стали в чергу, відразу пролунали такі слова: «Кто может заплатить сейчас деньги? и проедем мы сегодня»? І, звісно, я оплатив, бо хотів відразу дістатися Запоріжжя, але настрою у солдатів РФ не було, і о 18:00 вони сказали, що нікого сьогодні не пропустять, тому що погана дорога, але ми дочекалися 20:00, на жаль нічого не сталося… І ми поїхали в село на ніч, на блокпості у нас забрали паспорти та телефони, щоб ми не поїхали, але нам сказали, що ми поїдемо в Запоріжжя о 8 ранку. Вечір минув швидко, ми сиділи за столом і знайомилися, на годиннику поставили будильник на сьому ранку і лягли відпочивати. Вранці прокинулись, швидко поснідали і поїхали на блокпост, як гадалося, ми не поїхали в Запоріжжя, ми чекали… Але і цього дня ми нікуди не поїхали, бо люди посварилися із солдатами РФ, це сталося у першій половині дня, але ми знову чекали до 20:00, і після поїхали в село, вечір пройшов так, як і попередній, а ось ранок почався із вибухів, вони обстрілювали Запоріжжя…

Вибухи лунали протягом 20 хвилин, ніхто не спав, ми просто чекали час поїхати на блокпост, нам відразу сказали, що нас не випустять ще 3 дні, і ми хотіли їхати в село, але водій сказав, що краще постояти, о 12 годині сталося диво, вони почали пропускати машини, і одна жінка, яка везла трьох дітей, домовилася і ми теж поїхали, ми поїхали, всі раділи, нас навіть не перевіряли, але було ще два блокпости, на яких перевірили документи. Після блокпостів почалася «сіра зона» — земля, яку ніхто не контролює, було моторошно, ракети в землі, знищені будинки, через годину їзди ми побачили блокпост, наш блокпост, наш прапор, наших воїнів, і зрозуміли, що ми під надійним захистом. До Запоріжжя було 3 блокпости, але дуже серйозно перевіряли документи, об 5 годині вечора я побачив знайомі будинки, вулиці, і зрозумів, що повернувся в свій другий дім – Запоріжжя. Нас зустріли волонтери, і відправили до садочку, ніч пройшла спокійно і швидко, лунали тільки тривоги, але мені не було страшно, я був вдома…

Зранку я поїхав до свого гуртожитку, точніше, до тимчасового гуртожитку, мій був зачинений до 29 серпня. Дні проходили швидко, кожного дня я гуляв з друзями, а ввечері розмовляв із родиною. Час підходив до 24 серпня, всі боялися цієї дати, чекали «подарунків» від РФ. І Запоріжжя привітали відразу, об 00:10 ми почули вибухи і спустилися до підвалу, просиділи там до 3 години ночі, день проходив повільно, 11 повітряних тривог за день…

Далі дні проходили, як звичайно. 29 серпня я повернувся до своєї рідної кімнати. Зустрів багато знайомих, дуже радий був їх бачити. З 1 вересня почалося навчання, дні стали проходити ще швидше. В кінці вересня приїхала моя сім’я – це була найкраща подія від початку війни, я домовився, щоб їх поселили до нашого гуртожитку.

Настав новий місяць, жовтень – приніс багато змін… Із початку жовтня, Запоріжжя почали щоденно обстрілювати, я дуже боявся за свою сім’ю та дівчину, на нашому блоці було 10 людей і цілий блок спав у коридорі, бо жили на 8 поверсі, родина жила на 2 поверсі. Дійшло до того, що ракетами зносило будинки, і я почав шукати ходи евакуації сім’ї та дівчини, сам хотів залишитися в Запоріжжі, але мене не хотіли залишати тут, і мені довелося їхати, на жаль… А куди, зараз дізнаєтеся.

10 жовтня ми знайшли безкоштовну евакуацію за кордон, і на західну частину України, сім’я заповнила заявку на 12.10.2022 до Німеччини, а ми із дівчиною заповнили заявку до Ужгорода…

12.10.2022 – із шостої ранку ми на ногах, поснідали, навели порядки, визвали таксі, і поїхали на місце збору, чекали дуже довго, майже 5 годин, батьки чекали 3 години, і об 11 поїхали. У 13:00 нам сказали, що автобуса до Ужгорода сьогодні не буде, і ми вирішили поїхати до Львова. О 14:00 наша подорож почалася… Вона буда дуже довгою, перша зупинка – це Кривий Ріг, прибули ми туди о 20:00, швидко повечеряли і поїхали далі, через Кіровоградську, Черкаську, Вінницьку, Хмельницьку, Тернопільську і Івано-Франківську області, перші три області, я не сильно пам’ятаю бо їхали вночі, зранку ми були вже у Хмельницькій області, у другій половині дня ми побачили Тернопіль – дуже красиве місто. Під вечір, десь о 17-й заїхали в Івано-Франківськ, перебували там під час повітряної тривоги. Ближче до 20-ї ми під’їхали до Львова, я побачив «Арену – Львів». Коли нам залишилося заїхати у Львів, нас висадили, і сказали, що автобусу буде складно їхати Львовом.

Півтори години ми очікували таксі, дуже змерзли, о 21:30 дісталися міста і відразу знайшли кімнату, щоб переночувати, а їхати нам треба в Закарпатську область, а саме в місто Берегове, але спочатку треба було дістатися міста Мукачево, тому відразу замовили квитки на п’яту годину ранку, відразу поїли, сходили в душ, і лягли відпочивати. Встали о четвертій ранку, поснідали, і відправилися на вокзал, це був вже 3 день подорожі, а ми тільки їдемо до Мукачево, а потрібно до кордону із Угорщиною, у місто Берегове. Об 11 ранку ми дісталися до Мукачево, де нас зустріла подруга Віки, і ми поїхали. О 12 ми вже були на місці, і відправилися до свого нового житла.

Із Вікою ми почали знімати кімнату. І відразу зрозуміли, що треба шукати роботу, вже через декілька днів, я знайшов роботу, це касир в супермаркеті, в мене було три дні стажування, і на 4 день самостійно сидів за касою. З початку робота мені подобалася, але я розумію, що це не моє, в мене завжди немає настрою на роботі, але працювати треба, дівчині теж не дуже подобається робота, але теж мусить працювати. На жаль, ми зарано стали дорослими, ми знаходимося від дому за більше ніж 1000 кілометрів, дуже сумуємо за рідними краям, ми не відчуваємо себе тут радісно, ми кожного дня обговорюємо, як хочеться додому. І незважаючи на обстріли Запоріжжя, хочемо у кінці грудня повернутися до рідного міста , я вірю в це, вірю в нашу перемогу, і в те, що скоро буде мир!

текст і фото Артем Ліфінцев