Дружба крізь роки: історії жителів Запорізького краю
Багато вже сказано й написано про дружбу. Філософи, поети, письменники розмірковують над тим, що таке дружба, чи можна без неї прожити, чи є справжня дружба і кого ми називаємо своїм другом. В кожної людини існує своє поняття про дружбу і кожен розуміє її по-своєму. Але безперечним є твердження Цицерона: «Без справжньої дружби життя – ніщо»
До Дня друзів, що відзначається в світі 9 червня, своїми цікавими історіями про дружбу з радіо «Юніверс» поділилися жителі Запорізького краю.
Олександра Бекірова, 20 років, студентка
З моєю найкращою подругою ми знайомі вже понад 12 років. Згадую нашу першу зустріч і одразу ж з’являється посмішка на обличчі. Пам’ятаю, це був літній день. І тоді мої батьки вперше в житті дозволили мені вийти на вулицю без нагляду. Я побачила дуже милу дівчину з двома хвостиками, яка неспішно каталася на роликах. Вона була зовсім одна, я підійшла до неї і ми одразу знайшли спільну мову. З того дня ми не розлучалися: гуляли разом, будували вуличні хатки, влаштовували пікніки та без упину їли морозиво. Ця людина мене надихнула на подорожі, бо вона змалечку мандрувала по світу з батьками. Тепер ми дорослі і бачимося вже не так часто, але кожна зустріч дарує величезну кількість емоцій. Ми ділимося історіями з наших мандрівок, розповідаємо про плани та мрії. Нещодавно ми здійснили нашу спільну мрію — вирушили у подорож разом до Харкова. Цю поїздку я запам’ятаю на все життя
Олена Щербина, викладач англійської мови, 55 років
Я і моя однокласниця Зоя Шелудько дружимо вже 44 роки. Почалося наше знайомство ще зі школи у дванадцятирічному віці, тоді ми навчалися в 5 класі середньої школи № 5. Так сталося, що я переїхала в Зоїн двір з іншого району. Ми були разом лідерами піонерського, а потім комсомольського активу. Разом займалися в гуртках, тільки в різних спортивних секціях. Після школи ми на деякий час розлучилися, тому що вступили до різних університетів. А потім, вже після закінчення вишу, коли підросли діти, доля знову звела нас. Намагалися допомагати одна одній і періодично зустрічалися. Зараз ми також часто спілкуємося, ходимо в гості. Незважаючи на те, що у Зої досить складна робота і графік, вона завжди готова прийти на допомогу, що і робила весь цей час. І я хочу сказати, що дружба не має кордонів. Зоя дуже позитивна, чуйна та життєрадісна людина
Максим Ковальський, студент, 23 роки
Кожній людині необхідний друг — людина, близька тобі по духу, з ким цікаво проводити час. Друг — це той, хто підтримає тебе і в горі, і в радості, хто завжди постарається допомогти порадою і справою. На щастя, мені довелося познайомитися з такою людиною близько 10 років тому (посміхається). Це була випадкова зустріч двох, як на той час здавалося, абсолютно різних людей. У нас із Сашком були різні смаки, думки, погляди на життя. Знайомство наше пройшло досить таки дивно. Через те, що думки наші не збігалися, ми спочатку не знайшли спільну точку зору на певну ситуацію, після чого виник невеликий конфлікт. В ході сварки, я з моїм майбутнім другом, обмінялися повністю протилежними думками і почали дізнаватися, чому ці думки настільки кардинально відрізняються. Після цього, ми дізналися один про одного багато нового і цікавого. Кожному з нас сподобався хід думок один одного, і ми зрозуміли, що просто нерозумно буде, якщо ми ще раз не побачимося і не поговоримо. Після кількох зустрічей, нам стало цікаво спілкуватися між собою і ділитися новинами, історіями. Так і зав’язалася найміцніша в моєму житті чоловіча дружба. Не уявляю собі до кого, крім нього я можу звернутися за порадою або з проблемою. Разом, ми багато через що пройшли, неодноразово виручали один одного в складних ситуаціях. Друг — це опора, впевненість у завтрашньому дні, мотивація. Дружбу не купиш за гроші. Дружба — це один з найважливіших моментів в нашому житті. Неможливо прожити без неї
Людмила Рашевська, медичний працівник, 43 роки
Хочу розповісти історію своєї дружби. Познайомилися ми з Інною 10 років тому. Вона прийшла працювати в 5 лікарню простим фельдшером-лаборантом, де я вже до того працювала. Ми швидко знайшли спільну мову і подружилися. Так сталося, що в Інни захворіла мати і я намагалася її підтримати в тяжку хвилину. Пізніше Інна вимушена була влаштуватися на іншу роботу, та попри це ми продовжуємо спілкуватися. Раніше не було мобільних телефонів та все одно ми знаходили одна одну, їздили в гості. Одного разу стався кумедний випадок (сміється). Інна мені зателефонувала і сказала, що вона мене дуже любить, любила і завжди буде любити і повісила слухавку. Я звісно ж спочатку здивувалася, не зрозуміла в чому річ. Потім вирішила дізнатися , що трапилося і поїхала до неї. Виявилося, що вона ходила до ворожки і та їй наворожила, що в неї є вірна подруга, яка ніколи не підведе. І вона вирішила, що це сама я. Ми «скріпили» цю дружбу чаркою, невеличкою (сміється). І дружимо, допомагаємо одна одній, як то кажуть: «І в горі і в радості»
Любов Туболець, пенсіонерка, 66 років
Хочу розповісти вам історію своєї давньої дружби. Познайомилися ми з моєю подругою , її також звати Люба (посміхається) ще у школі, в 6 класі. Родина у Любочки була великою і на той час бідненькою, в порівнянні з іншими. Якось в дитинстві з Любою сталося нещастя. Хлопчик, який жив по сусідству з Любою по необережності прострілив їй руку. І з того часу рука у неї перестала працювати, вона залишилася інвалідом. В школі діти завжди намагалися її принижувати через хворобу. А мені було її дуже шкода, і я весь час захищала її. Люба завжди цілеспрямована, наполеглива, і не зважаючи на свою хворобу, почала ткати килими, вишивати хрестиком, в неї завжди виходили дуже гарні картини. Не кожна людина з двома здоровими руками зможе зробити те, що Люба робила однією. Закінчили ми разом 8 класів і вступили до Розівської школи. Разом знімали квартиру, разом навчалися. Все робили разом. Минув час і ми повиходили заміж. В мене народився первісток і я взяла Любу кумою. Вона завжди була гарною та відповідальною хрещеною матір’ю.
Потім Люба вийшла заміж і переїхала зі своїм чоловіком до Розівки. Разом вони побудували гарний будинок своїми власними силами. В них народилися діточки. А ми разом з моїм чоловіком переїхали жити до Маріуполя. Здавалося б, нас розділяли кілометри, але попри це, ми продовжували спілкуватися, приїжджали одна до одної в гості.
Якось у Люби сталася чорна смуга в житті. У неї загинув чоловік, його вбило електрострумом вдома, коли робив хатні справи. І в Любочки стався нервовий зрив. Вона нікого не хотіла бачити і чути взагалі. І в цю тяжку хвилину я не могла її залишити одну і почала повертати її до життя.
Але після чорної смуги настала біла. Я познайомила її зі своїм товаришем, і, як виявилося — з майбутнім чоловіком Люби (сміється). Вони дуже підійшли один одному. І як кажуть: «Живуть душа в душу». Ми частенько розмовляємо по телефону, зустрічаємося родинами і не забуваємо одна одну. Я хочу сказати, що моя подруга — це частинка мене. Не зважаючи на всілякі труднощі, які трапляються в нашому житті, ми завжди готові прийти на допомогу одна одній і також готові розділити свої радощі між собою. І сподіваюся, що така дружба як у нас триватиме ще роками
Ось такі історії доводять те, що дружба відіграє величезну роль в житті кожної людини, і недаремно сказав Аристотель: «Дружба — найнеобхідніше для життя, адже ніхто не побажає собі життя без друзів, навіть якщо б він мав усі інші блага».
Підготувала Тетяна НАУМЕНКО