Ексклюзивне інтерв’ю з холодильником «Саратов»: звернення до студентів
Він є у кожному домі, у кожній квартирі. Він завжди був незамінним помічником у будь-якій сім’ї, але усі сприймають його як звичайний побутовий предмет. Однак, що було б якби техніка могла говорити? Про що вона повідала б нам?
Зараз ми уявимо цю незвичайну ситуацію – один з представників побутової техніки ожив. Нарешті холодильник «Саратов» зможе розповісти про те, що він думав протягом усього свого життя.
На жаль, під час інтерв’ю холодильник був не зовсім у гуморі і, здається, захворів.
«Мені минає вже двадцятий рік», – почав свою розповідь пан «Саратов». – На своєму віці багато що побачив, немало й господарів змінив. Моє життя було, є і буде на благо людей, таке покликання усіх побутових приладів.
— Розкажіть-но про вашу молодість, пане холодильнику.
— Було це так давно, що і згадати важко. Коли мене випустили на заводі, я був найкращим холодильником на весь СРСР. Був дуже молодим, коли мене купила одна середньостатистична родина, але спогади про неї досі сняться мені у жахах. На жаль, мало хто знає, що холодильники, як і люди, мають свої почуття, власні переживання та думки. Діти цієї сім’ї теж не знали про це. В перший же день мого перебування у їхньому домі я пізнав усі прикрощі молодості. Малеча дуже любила бавитися зі мною, але це не була гра для моїх нещасних дверцят. Кожен день дітлахи грюкали ними. Це насилля продовжувалося протягом чотирьох років, нині я дуже скріплю при відкриванні, та ти і сам мабуть це помітив. Потім мене продали як непотріб у одну зі шкільних їдалень. Ось так і пройшла моя молодість…
— Після цього ви напевно потрапили у гуртожиток…
— О, так! Я досі пам’ятаю як мене несли троє здоровецьких чоловіків, тягли аж на третій поверх! Тут я живу вже шостий рік. Стільки перестановок перебачив; одного разу мене поставили у незручний кут, щоб я закрив дірку на шпалерах. А ще я весь час хитався, але студенти якось не зважали на це.
— Скажіть, чи знайшли ви тут друзів, чи добре вам жити у гуртожитку?
— А як же, тут самому ніяк не вижити. Спочатку я існував сам, а згодом жителі кімнати купили мікрохвильовку з чайником, а потім ми познайомилися з мультиваркою. Гарні були часи, хоч мультиварки вже нема — спочиває десь на кладовищі списаних речей побуту, напевно.
Дивиною стала для мене поведінка студентів. Знаєте, я помітив, що така поведінка притаманна майже усім господарям – вони обожнюють ліпити на холодильники якісь штуки… Ці… Магніти! Це жахливо!
— Чому ж? Ми ж прикрашаємо вас, а коли проходимо повз, то завжди згадуємо про наші мандри, дивлячись на магніти.
— Воно свербить! Люди ніколи не думають про наші відчуття, що дуже засмучує, адже холодильники завжди добре відносяться і допомагають іншим.
— Я пам’ятаю нашу з Вами першу зустріч, тоді ви були не в дуже гарному стані… Невже студенти не піклуються про Вас?!
— Дякую, що тоді розморозив мене. В той день мені було справді кепсько. Мало того, студенти залишили мене брудним, а деякі продукти вже дуже давно зіпсувалися та смерділи. Шкода, що ніхто не помічає страждань тих, хто допомагає людям. Прошу, від імені усіх холодильників – поважайте нас та хоч подеколи мийте. Бо хочете вірте, а хочете ні, але ми — побутова техніка є живими, і як люди відносяться до нас, так ми і будемо відноситися до вас.
Автор: Володимир ШАЛОІМЕНКО