Хроніка “Моя війна”

Я вважаю, що війна — це завжди біль і втрати, смерть і розруха. Для багатьох російсько-українська війна почалась ще взимку 2014 року і триває вже дев’ять років, а хтось відчув усі ці жахи 24 лютого 2022 року і живе з цим дванадцять місяців. Є в нашій країні і ті, хто переживає ці жахи знову, це люди які пройшли  війну 1941-1945 років, вони досі пам’ятають ті звуки вибухів,  коли ворожа авіація знищувала українські міста, хіба вони не заслуговують на спокійну старість? Ті події були у ХХ столітті, коли світ, ще не відійшов від Першої світової війни та жаги розширити кордони своєї держави і показати її велич. Зараз ХХІ століття і досі не віриться, що є такі люди, які живуть минулим і мають нездійсненні ілюзії про повернення СРСР, тієї  “величі” і “впливовості”. Вірять в те, що незалежний, суверенний, волелюбний український народ матиме бажання повернутися в часи, коли його відкрито принижували, винищували нашу солов’їну мову, називали малоруською та сільською.  

         Ранок 24 лютого пам’ятає кожен українець, саме тоді ми зрозуміли, що значить поділене життя на “до” та “після”. Ця війна застала мою родину вдома. Того ранку ми з сестрою прокинулись від того, що почули, як мама о 4 годині збиралась на роботу, бо в них об’явили тривогу, вона військова, тому прибуття було обов’язковим. Після того, як вона поїхала одразу пролунав потужний вибух, в той момент ніби земля пішла з під ніг, тієї ж миті ми подзвонили їй і виявилось, що над місцем її роботи працює російська авіація. Стало дуже страшно, але не дивлячись на це ми опанували себе і швидко почали збирати тривожну валізу. За місяць до цього дня у ЗМІ часто йшлось про важливість вже зібраних речей і документів. Тоді ми, як і всі українці не вірили, що війна все ж таки почнеться. Маму одразу повернули додому, тоді стало спокійніше, бо ми були не самі. Мій тато теж військовий, на той момент він знаходився в Маріуполі, ми дуже хвилювались за нього, бо саме Маріуполь знаходився ближче всього до лінії фронту. Тато подзвонив сам, сказав, що все буде добре і так нас лякають, що будуть бити лише по військовим об’єктам, але після 9 місяців війни розумієш, що фраза “вони руйнують лише військові об’єкти” є нашою захисною реакцією і вірою в те, що дійсно робиться для залякування, адже стільки міст вже зруйновано вщент, лише чого вартує Маріуполь.

         Багато хто зі знайомих повертались з закордону, щоб стати на оборону країни, долучались до волонтерських угрупувань, до боротьби на інформаційному фронті з російськими фейками. Всі ми одразу згуртувались, кожен прагнув зробити все можливе задля швидшого завершення цього жаху.

         Того ж ранку моя родина дала прихисток родині з Маріуполя, вони у 2014 році так само, як і зараз виїхали з рідної Авдіївки тікаючи від російських військ. Ці люди покидали свій дім в надії повернутись туди через два тижні, а зараз від їх житла нічого не лишилось. В той день час наче сповільнився, кожна хвилина проходила, немов ціла година. Я живу у передмісті Запоріжжя і коли над дахом мого будинку пролетів винищувач, він так свистів, що в мене було таке відчуття, ніби це летить бомба, а вийшовши надвір можна було роздивитись усі розпізнавальні знаки на ньому.

         Мої бабусі і дідусі живуть у Василівському районі, вони вже літні люди і коли треба було повідомити про те, що почалась війна було важко дібрати слова, щоб їх не розтривожити, але вони все прийняли спокійно з надією на те, що це не надовго і ми скоро зустрінемось. 26 лютого в їх село вже зайшла російська техніка. Другі дідусь з бабусею допомагали людям, що виїжджали з Маріуполя, вони зустрічали їх і щоб вони не мерзли в колонах на виїзд давали дах над головою. Бабусі і дідусі покидати свої будинки навідріз не хотіли, ми тримали контакт через мобільний зв’язок, але у кінці травня він зовсім зник. Відлуння того, як військові рф намагались взяти Василівку доходили до передмістя. Вони просувались настільки швидко, що через це посилився страх, що ось-ось дійдуть до Запоріжжя. Тоді ми прийняли рішення поїхати на захід до родичів. Цікавим фактом є те, що у часи Другої світової прабабуся мого тата, так само намагалася знайти прихисток і врятувати своїх дітей від голоду переїхавши з заходу на схід України.

         Переїхавши, знайшла в собі сили продовжувати вчитися. Ми з сім’єю беремо активну участь на шляху до перемоги: тато, як справжній чоловік боронить Україну на фронті, а ми — в благодійності, ведемо свою інформаційну боротьбу в інтернеті з фейками. Наразі кожен докладає максимум зусиль задля того, щоб найближчим часом нарешті почути слова “Ми перемогли!” і нарешті зустрітись зі своєю родиною. Російська Федерація показала своє справжнє обличчя, а ми за ці 360 дні війни довели свою незламність, силу і непереборну жагу до життя. Тому, особисто я вважаю, що як і в усі попередні спроби росії знищити самоідентичність українців ми завершимо нашою перемогою, для цього лиш потрібні сили, терпіння та віра в нашу перемогу.

Вікторія Іванова