«…Я ж у полоні нав’язливих гендерних ролей»

Експозиція. У правому куті сцени Ілон Маск та його колеги по SpaсeX бурхливо обговорюють  колонізацію Марсу. А тим часом десь на задвірках сцени СНДшний образ жінки обтяжується новими наростами, паралізуючи її, приковуючи до зручної середньовічної ролі послужливої Берегині домашнього вогнища, куховарки, прибиральниці, виховательки, експертки із тайм-менеджменту...

Нав’язування ролей за одним тільки критерієм гендерної належності бере свій початок із того моменту, коли сім’я (чи більш широкі соціальні групи) усвідомлює, що народилася дівчинка. Отут і починаються ляльки-пупси (що схожі на того самого крипового Чакі) у платтях із рюшиками, щоб підготувати дівчинку до майбутнього.  Про те, що дівча у майбутньому може прагнути кар’єри співробітниці НАН України, або просто мріяти чухати животики далекосхідним морським котикам та іншим ластоногим, не думають. І тим паче не припускають, що дівчинка може стати ч*йлдфрі!!! (дуже небезпечне слово, що не можна виголошувати, а писати можна тільки отак, замасковуючи). І ця нав’язана роль Матері і Берегині приростає до дівчини, це чужорідне тіло міцно приростає до неї (а якщо хвіст відпаде, сім’я, сусіди, родичі на парі із дядєй Толєй із Кропивницького піднесуть голку із широким вушком та вовняні нитки, щоб намертво пришити його!) А потім дівчинка стикається із гендерованим простором у школі, вивчаючи «обслуговуючу працю», поки хлопці навчаються праці технічній. Після цього прямує до університету, щоб навчатися «жіночій» професії. А вже якщо дівчинка спробує палити цигарки, то їй неодмінно порадять припинити – вона-бо майбутня мама! І якщо зажадає займатися ММА – куди йдеш, тобі ж народжувати! Коли дівчинці виповниться більше 18, то ховайся. «Жоних є?» — запитає ледь не кожний сусід чи далекий родич, подзвонивши раз на рік у Skype. «А як же батьки – їм-бо онуків хочеться!» — продовжить той хтось. Це реальні крипові історії реальних людей! Отже, перша проблема гендерних ролей «у нас» — це асоціювання жінки з материнством; нав’язування жінці ролі матері. Аби не бути голослівною наведу статистичні дані станом на 2014-15 роки, якими радо поділилася Олена Стрельник: 64 % респонденток-українок вважають, що для реалізації себе як особистості жінка має стати матір’ю та виховувати дітей.

Відійдемо від буденного, аби перейти до медійного. Друга, не менш важлива проблема, стосується нашого медіапростору, зокрема конкретних журналісток і журналістів, — неможливість сприймати жінку, ігноруючи її як дружину або матір. Навряд хтось запитає під час серйозного інтерв’ю із Ляшко про те, як йому вдається поєднувати роль політика і батька; або ж про те, як йому вдається бути у такій чудовій формі, попри його гастрономічні звички. Проте інтерв’ю із жінками-політиками рясніють подібними недоладними запитаннями. Зокрема, цим грішать журналісти і журналістки ТСН у інтерв’ю із Юлією Тимошенко, наприклад, Маша Єфросініна, Катя Осадча, Яніна Соколова і багато-багато інших у бесідах із іншими жінками-політиками.

До слова, у чайлдфрі-колах дуже активно обговорювалася харківська ДТП, яка позбавила життя шістьох людей. Пропустимо любов вітчизняних мас-медіа до «смакування» смерті і перейдемо до іншого. Браві журналісти не пошкодували часу, аби промоніторити сторінки загиблих, а це блюзнірство, як на мене. І визначили, що деякі з загиблих хотіли мати дітей. Цього геніального висновку журналісти дійшли, визначивши, що одна із потерпілих від ДТП Оксана Берченко та її загиблий чоловік одружилися влітку цього року. На що сподівалися журналісти? Що від цього читачі-глядачі співчуватимуть жертвам сильніше? Але хіба не життя як таке (безвідносно до соціальних ролей, у цьому випадку батька та матері) є безумовною цінністю?

Окремо слід сказати про материнство в фокусі соціології, про що соціологіня Олена Стрельник розгорнуто повідала під час лекції-презентації книги «Турбота як робота: материнство у фокусі соціології».

З позиції далеко-не-соціолога ми можемо помітити, що все навколо далеко не дружнє до матерів і дітей, наприклад, відсутність пандусів, аби безперешкодно потрапити до громадських закладів, безпечних дитячих гральних майданчиків. Проте проблема набагато глибша, аніж перелічене. Оскільки у нашому середовищі жінки частіше залучені до репродуктивної неоплачуваної праці, яку часту іменують «сидіння вдома», вони не отримують рівних із чоловіками можливостей на ринку праці. Перш за все, йдеться про відсутність дружнього до сім’ї робочого середовища, відповідно до бельгійського, ірландського та скандинавського досвіду. Там діє система «часового кредиту», що дозволяє батькам без розірвання трудового контракту переходити на часткову роботу. Також у дружніх до сімей компаніях створюють дитячі кімнати. По-друге, сімейна політика в Україні не сприяє активному залученню батька до виховання дітей. Ба більше, навіть відштовхує чоловіків-батьків від цього екзотичного бажання: нещодавно Верховний Суд України дозволив роботодавцям не відпускати чоловіків у декретну відпустку. (https://news.dtkt.ua/law/jurisprudence/45774) Для порівняння: у Швеції 70%батьків-чоловіків використовують відпустку для догляду за дитиною. Крім цього, жінки зазнають репродуктивної дискримінації, коли роботодавці мають сміливість (а вони мають) запитувати, чи не збирається дівчина у декрет, допитуватися, чи заміжня вона, і наприкінці розмови роботодавці-кашпіровські роблять геніальні висновки, бо якщо дівчина молода, то неодмінно завагітніє найближчим часом. А така собі «невинна» цікавість, до слова, порушує статтю 17 ЗУ «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». (http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2866-15 ) І ЦЕ – тільки верхівка айсбергу під назвою «Недружня до сімей сімейна політика України».

Чому це складно змінити? Найгучнішими аргументами є щось на кшталт «так жили наші бабусі», «це похитне українську ідентичність», «так було споконвіку» і коронне «так задумано ПРИРОДОЮ!» Насправді ж, це відбувається тому, що Україні не вистачає належного діалогу у колах високопосадовців. До слова, у сусідній державі вже ведуться дискусії щодо створення нової посади у Державній Думі — посади спецпредставника з питань гендерної рівності, але припускаю, що це черговий муляж. По-друге, потребує серйозного перегляду ЗУ «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Необхідно зробити так, аби закон передбачав санкції, що унеможливили б втручання роботодавців у інтимні справи жінки (це відсилка до питань на кшталт «А чи плануєте ви найближчим часом піти у декрет?») Також є необхідністю впроваджувати гендерні квоти, а також використовувати так звані позитивні дії щодо заохочення матерів до розбудови кар’єри. По-третє, необхідно здійснити потужний механізм щодо неприпустимості дискримінації щодо гендеру, віку, зовнішності тощо у мас — медійному дискурсі. Ці кроки є уособленням того, що першим спадає на думку, насправді ж лупати скалу необхідно у багатьох царинах.

Сєда Власова