Кіра Муратова: майстриня експерименту та провокації

Кіра Муратова — видатна українська режисерка, сценаристка та акторка, яка протягом своєї кар’єри створила унікальний кінематографічний стиль.

Приводом до більш глибокого знайомства з її творчістю стало реставрування в 2023 році її ранніх фільмів «Короткі зустрічі» (1967) і «Довгі проводи» (1971), які показали в США. Там вони зібрали багато відгуків і, звісно, ми також маємо знати про тих, хто творив українську історію кінематографу.

Кіра Муратова народилася 5 листопада 1934 року у Сороках, Бессарабія (нині Молдова). Її кар’єра в кіно розпочалася в 1960-х роках після закінчення ВДІКу. Перші фільми Муратової вже містили елементи того стилю, який згодом стане її візитівкою: глибокий психологічний аналіз, новаторські монтажні прийоми та нелінійний наратив.

«Наш чесний хліб»-одна з перших робіт, знята спільно з тодішнім чоловіком Олександром Муратовим, присвячена романтизації українського села- живий фільм з самобутнім візуальним стилем. Він не став вінцем карʼєри Муратової, далі- цікавіше.

Вже згадані «Короткі зустрічі»-арт-хаузна драма про любовний трикутник з метафоричними діалогами, авангардними формами і ліричною критикою соціального устрою.

«-А потом будете бегать ко мне, жаловаться, что у вас воды нет.

-Не будем бегать, нам квартиры дороже.

-Вот я не понимаю, как вы будете жить без воды, на каком этаже ваша квартира?

-Я и сейчас ношу воду из колонки и буду носить, понимаете, мне важно квартиру получить.» (з фільму «Короткі зустрічі»)

Кадр з фільму «Короткі зустрічі»

Наступний фільм «Довгі проводи» став приводом для тимчасового відокремлення Муратової від кінематографічної справи. Її роботи були занадто не ідеологічними, недостатньо комуністичними і не несли «правильної» філософії. Але в цей раз форма виявилася небезпечнішою за зміст: фільм потерпав від цензури через рваний поетичний монтаж навіяний тогочасними трендами «буржуазної» Франції. Режисерка відмовилася вносити правки на вимогу тодішнього керівництва Одеської кіностудії, відтак її визнали «профнепридатною» і перемістили на посаду бібліотекарки у Ленінграді. Так фільм, створений у 1971, був представлений глядачу лише у 1987.

У тому ж Ленінграді Кіра Муратова знімала наступну стрічку «Пізнаючи білий світ», що також не уникнув звинувачень у спотворенні радянської дійсності.

«Як на мене, це найбільш вражаючий мій фільм. Для мене краса, яку я прямо відчуваю, – це будівництво. Тому що це ще не ратифікована краса. Місто з його архітектурою – про нього все відомо. Як і про натюрморт, інтер’єр. А будівництво ще не має своїх правил гармонії, встановлених давно і назавжди образотворчої та всілякої іншої культурою. Ось там є свої закони: це красиво, а це немає. Будівництво не піддається цьому розгляду. Воно постійно в русі. І так це хвилююче було весь час»,- так коментувала сама режисерка «Пізнаючи білий світ».

1990-ті роки дали Муратовій більше свободи. Тоді був знятий «Астенічний синдром»- життя сірих людей, що переживають сірі часи й маленькі особисті трагедії, показані на тлі пострадянщини у в’язкому тригодинному фільмі. А потім «Три історії», «Другорядні люди», «Чеховські мотиви» та інші.  Загалом, Кіра Муратова зрежисувала 22 фільми-глибоких, метафоричних, новаторських.

 Найхарактерніша складова її фільмів- це те, що і як говорять герої. Фільми Муратової ми розпізнаємо по словам, побудові мовлення: це мовлення може бути плутаним, як діалог підлітків, може відлітати від зубів, як реклама досягнень промисловості, мова може вриватися невідомо звідки і мова часто зациклена, заїдаюча на повторах. Повтори можуть звучати у різних епізодах, а іноді навіть кочують із фільма у фільм.

Але до тексту не зводиться все мистецтво Муратової. Важливо як почуте співвідноситься з побаченим, як відшукується форма. Важлива особливість- поки герой може бути бездіяльним, увага глядача спрямована на те, що відбувається на периферії сюжету. Муратова зламала звичний баланс між головним і другорядним, другоплановим. Так у фільмі «Три історії» епізодичні персонажі буквально вторгаються на передній план, а головні герої стають фоном для інтермедії.

Цікаво і те, що вона показує менше, ніж могла би, застосовуючи контрапункт звука і зображення. Ми не розуміємо, що відбувається у той частині світу, яку не бачить глядач, але бачить герой і відповідь виявляється неочікуваною, але простою. Багатошаровість повторів, голосів, того що ми бачимо і що не бачимо може ставати приголомшливою. Наприклад, у «Чеховських мотивах»  під час сварки за сімейним столом камера зупиняється на засинаючій дитині, яка в ритм криків дорослих здригається уві сні.

Важливий прийом — «оголення» фільма, чистосердечне зізнання: ви дивитесь кіно, але це не реальність, вірити в те, що ви бачите на екрані, не треба. В «Астенічному синдромі» ми півгодини дивимось кіно про жінку, в якої помер чоловік і раптом ця стрічка обривається і виявляється, що на екрані-прем’єра фільму, глядачі буквально ломляться з показу геть, а кінокритик умовляє їх. Муратова виводить фарс і самоіронію на новий рівень, вставляючи в фільм невдалий кадр з сміхом знімальної групи і актором, що вийшов з образу.

Варто згадати і про її чоловіка.  Художник-постановник Євгеній Голубенко наповнив її стрічки майже арт-об’єктами, натюрмортами із сміття, інсталяціями, герої прикрашають стіни його витворами. Звідси естетика, візуальна витонченість, вивіреність композиції, кольорове рішення.

Муратова з тих режисерів, чиї фільми називають «герметичним світом», через взаємопов‘язаність, стилістичну мелодійність. Вона постійно працювала з одними і тими ж акторами, які грали одних і тих же персонажів у різних обставинах. Фільми Муратової — завершений світ, який живе за своїми законами і за своєю логікою, гіпнотично художньо ідеальний, побудований впоперек усьому, населений людьми, що знаходяться з буденною реальністю в загострених відносинах.

К. Г. Муратова

«Моя мрія взагалі зникнути, щоб залишились лише фільми. Мені не подобається, щоб мене відкривали як консервну банку і дивилися, що в мене там всередині. А нехай буде загадка! Ось була така, зникла, а фільми ось є, декому подобаються, а взагалі більшості і ні.» (К.Г. Муратова)