Лікнеп по-українському

21 листопада 2015 року уряд затвердив реєстрацію законопроекту «Про освіту». Розробники закону зазначають, що очікуваними результатами прийняття документу є створення системи освіти нового покоління, яка забезпечить умови для здобуття її всіма категоріями населення України

Про це повідомляє «Освіта.UA». Невдовзі цей документ у Верховній Раді представлятиме міністр освіти і науки Сергій Квіт.

Однією з ключових позицій нового освітнього законопроекту є те, що держава забезпечуватиме бюджетні витрати на освіту в розмірі не меншому за 7% від ВВП. Варто зазначити, що наразі норма державного фінансування освіти становить 10% від національного доходу. Урядовці стверджують, що такі зміни в законопроекті обґрунтовуються реальною економічною ситуацією в Україні, потенційним зменшенням фіскального простору, а також реальними обсягами фінансування освіти за останні 10 років.

Зважаючи на це, ми вирішили проаналізувати стан сучасної української освіти, взявши за основу результати опитування на тему «Чи планує нове покоління українців жити та працювати в Україні?»

Середній вік опитаних респондентів склав 20 років, та переважна більшість із них були студентами українських вишів. За результатами опитування, абсолютно всі анкетовані усвідомлюють, який орган влади регулює питання освіти, які проблеми має сучасна українська освітня мережа та, навіть, пропонують власні результати їх вирішення. Зокрема:

Кількість людей, задоволених власною освітою, дорівнює числу не задоволених, та становить 16%; тотальна більшість опитуваних (68%) виявилась задоволеною частково;

36% опитуваних вважають, що з часів незалежності українська освіта погіршилась, 24% – упевнені в протилежному та на думку інших 40% – нічого не змінилось;

На запитання «кого за родом діяльності наша держава зараз потребує більше за все», 20% респондентів відповіли – політиків, робітники набрали 32% та інші 48% між собою порівну поділили працівники сфери послуг і військовослужбовці;

З опитуваних 52% впевнені, що в Україні є перспективи розвитку для молоді в найближчому майбутньому, 43% вважають навпаки, та останні 5% говорять, що все залежить від влади та її дій.

Спираючись на результати опитування, можна зробити висновок, що українська молодь досить скептично ставиться до питань освіти та її перспектив. Та слід зауважити, що за даними соціологічного інституту Карлового університету (Чехія), простежується наступна тенденція: домінантна кількість студентів у більшості країн світу (крім тоталітарних) має досить авантюрне та навіть революційне ставлення до власної влади, освіти, соціального життя тощо.

У нашій державі подібний авантюризм знаходиться поряд із безвихіддю та не бажанням молоді реформувати існуючу ситуацію. Про це свідчать і дані опитування, за якими більшість з молодого покоління не планує у майбутньому працювати на теренах Україні. Досить позитивним фактором є те, що лише 8% опитаних респондентів не змогли реально запропонувати, які реформи освіти треба запровадити, щоб зробити її цікавішою для молоді, та взагалі не знайомі з поняттям «відтік мізків». Щодо вирішення проблем української освіти, опитані респонденти найчастіше пропонували: більше часу виділяти практичним, а не теоретичним навичкам; зробити прозору систему оцінювання; гарантувати працевлаштування по закінченню вишу; підвищити стипендії; набирати більш якісні педагогічні кадри до університетів; закрити ВНЗ, у яких навчається мізерна кількість студентів; зближення у сфері відносин між науково-дослідними інститутами, вишами та підприємствами; надання податкових преференцій підприємствам, які сприяють працевлаштуванню студентів, молодих спеціалістів.

З огляду на це опитування, чи можна сказати, що українська молодь і справді бажає вчитися та працювати у своїй країні, але просто не має для цього належних умов? Яким чином уряд планує заохочувати до роботи молоде покоління, знижуючи фінансування освітніх закладів?..

Дійсно, раніше в школах дітей навчали читати та писати, а зараз вчителі перевіряють, як цього їх навчили батьки. Цей, колись анекдотичний, вислів цілком пасує до сучасних українських реалій. Можливо, скоро нам доведеться боротися з масовою неписьменністю та повертатися до проектів лікнепу. Існує думка, що зараз немає альтруїстичних педагогів (на кшталт Сухомлинського), які б віддавали усе власній професії, але мало хто розуміє, що освіта – це комплексна робота, яка потребує постійного контролю та підтримки з боку держави. І, на превеликий жаль, у тодішній УРСР, за часів роботи Сухомлинського, ця підтримка була набагато якісніша, аніж у сучасній Україні.

Але, проблема пропорційності фінансування та якості освіти не є такою прямолінійною, як здалося б на перший погляд. Зокрема, заступник декана факультету журналістики ЗНУ Віктор Володимирович Костюк, людина, котра працювала і у радянській, і в сучасній українській системах освіт, говорить наступне: «Безперечно, фінансування освіти за часів радянської влади було куди краще ніж сьогодні. Але не треба забувати й про те, що саме та, «щедра» радянська влада укоротила вік тому ж генію Сухомлинському. Про його методику говорив увесь Союз, цю методику використовували. Василь Олександрович говорив про виховання особистості в колективі, в той час коли влада пропагувала освітні ідеї тільки «о воспитании колектива». Згодом, трапляється те, що рано чи пізно мало трапитись: у газеті «Правда» виходить розгромний матеріал, який критикує експериментальну школу українського педагога. Ця подія фактично поклала на ліжко як самого Сухомлинського, так і його надбання. Це підтверджує те, що педагогічна діяльність ніколи не була простою. Усе залежить не від влади, а від самого педагога та розуміння ним своєї місії.

До прикладу: з 1984 році я був директором Максимівської школи Вільнянського району, і тоді, ще радянська влада, проводила освітню реформу, за якою до 1989 року у нас повинні були побудувати нову школу замість старої, де не було спортзалу, їдальні, актової зали, та яка терміново потребувала цілковитої модернізації. У той час я об’їздив велику кількість інстанцій, лише щоб подати документи на цю новобудову. Але, не зважаючи ні на що, всі справи відклалися у далекий ящик (буквально на 7-8 років), і лише у 90-му році цей проект, нарешті, затверджують. На початку серпня 91-го року, до нашого села прибула маса техніки для проведення будівельних робіт. На місті колишнього шкільного садку вирили величезний котлован, але, раптово наступає 24 серпня, – Україна виходить зі складу СРСР та здобуває незалежність. За декілька місяців вся робота зупиняється, вивозиться техніка, і найцікавіше, що цей котлован існує там і до сьогодні. Цю школу не побудувала ні радянська, ні сучасна українська система.

Тому, я переконаний, що успіх будь-якого навчального закладу залежить від педагога, від того, який дух він туди вселив. Коли  я говорю «педагог» – я маю на увазі весь навчальний колектив, який дійсно хоче виховати, навчити, а не просто виправдовуватись браком коштів…».

Тож, беручи за основу результати опитування, та коментар досвідченого експерта, виводимо наступну формулу успішної та якісної освіти в Україні:

Гарна освіта = 1. Виховання та привчання до освіти, створення у дитини жаги до знань, формування сім’ї як першочергового та основоположного інституту у початковому розвитку особистості; + 2. Гарна педагогічна система, котра має на меті продовжити вирощувати «коріння», яке заклали батьки, у випадку школи, та заохочувати, «тримати у тонусі» знання, у випадку ВНЗ; + 3. Прозора та небайдужа законодавча система, яка буде підтримувати та забезпечувати матеріально всім необхідним для отримання знання оснащенням, контролюючи при цьому якість і норми вітчизняної освіти.

Костянтин Ценцура