Максим Щербина: «Кращі журналісти — це люди з додатковою освітою»

Блогер. Фотограф. Координатор центру громадського контролю. Мандрівник. Ведучий. Це не різні люди з різними професіями. Все простіше: це один журналіст. Максим Щербина на своєму прикладі доводить, що встигати займатися різноплановою діяльністю – цілком реально. Однак саме через це різноманіття чоловік не вважає себе професіоналом

— Ти ведеш блог у Фейсбуці, пишеш для Інсайдеру, робиш програму “Новини з пальця”, мандруєш і пишеш про свої мандри, а також про інші речі, наприклад, про політику. Окрім цього, ти встигаєш перечитувати тони літератури і рекомендувати запоріжцям, і не тільки, 5 книжок в місяць. А ще завжди знаєш, коли потрібно ввімкнути фотоапарат і зробити вдалий знімок. На даний момент твій спектр діяльності дуже широкий. З чого все почалося? 

— Почав писати скоріше від нудьги, в ЖЖ (авт. Живий Журнал). Напевно, років у 18-19 в мене там був аккаунт. Не пам’ятаю точно, чи існував тоді Фейсбук. Взагалі, у Запоріжжі блогерство почалось на форумі Забору. Предки блогерів вперше з’явились там. Була також і ЖЖ-тусовка – запоріжці, котрі активно писали в Живому Журналі. Вони й зараз продовжують вести блоги, тільки вже у ФБ (авт. Фейсбук). Наприклад, той же Роман Акбаш – зараз відомий запорізький екскурсовод, у свій час був достатньо помітним автором у ЖЖ.

Ну ось з Живого Журналу і почав. Писав прозу. До речі, зараз мої старі матеріали викликають сміх. Але, з іншого боку, я добре розумію, що, якби не було перших спроб, то нічого б не було зовсім. Це закономірний процес: ти виписуєшся, обираєш список тем, котрий тобі цікавий, формуєшся, набиваєш руку. Погано написана книга – краща за хорошу, але ненаписану.

— Що було після ЖЖ?

— ФБ я завів ще у році ’10,  але це був скоріше кросспостинг із ЖЖ. Так само і з ВКонтакті. Почав вести повноцінний блог в ФБ в кінці ’13, на початку ’14 року, в час Євромайдану.

Тодішнім знаковим [своїм] матеріалом вважаю текст-пост про розгін людей перез запорізькою ОДА у другій половині січня: штурм будівлі, газ, бите скло, “Беркут”, тітушки…

В той день, перед вечірнім розгоном, ми з дружиною повернулися додому. Хотіли приїхати пізніше. Я подзвонив Дмитрові Смолієнку, фотографу Укрінформу, запитати про ситуацію біля ОДА. Під час розмови його почали бити. В онлайн-режимі я чув, як його пресувала і міліція, і тітушки, котрих тоді було повно у будівлі.

Я тоді працював у газеті “Правда” (зараз існує лише у вигляді сайту) і написав колонку про цей розгін під назвою “Відкритий урок рабства”. “Правда” була одним із небагатьох ЗМІ, котрі називали речі своїми іменами і ні від кого фінансово не залежали, а редактор мав певний авторитет, який дозволяв пускати до друку подібні матеріали. Тоді часи були не дуже веселі.

Публікація вийшла в газеті, і одночасно з цим я закинув її до себе в ЖЖ. І вона, як кажуть, хайпонула: близько 100 тисяч переглядів у мене було лише в Живому Журналі, окрім репостів у ФБ і ВК (авт. ВКонтакті). Я не знаю, чому так вийшло. Можливо, тому що я писав це щиро, на емоціях. А можливо тому, що просто не вистачало адекватної інформації про події Євромайдану в регіонах.

Після цього мені запропонували писати для Інсайдеру. Я почав постити більше записів у ФБ і поступово припиняти вести свій блог в ЖЖ.

Взагалі, в ’14 році ЖЖ став диким, там неможливо було перебувати. У коментарях відбувалась якась дурня: найменша згадка про Крим чи Путіна, котрий самі знаєте хто, і враз налітали якісь пропагандистські чорти…В результаті, я повністю перейшов до ФБ. Умовного блогерського досвіду в мене 3-3,5 роки.

— Що послужило причиною для створення блогу?

— Є такий популярний мем… Зараз не згадаю, як він дослівно виглядає, але суть в еволюції читача: ти читаєш, читаєш, читаєш, і в якийсь момент ти сам хочеш писати. Чи тобі здається, що ти можеш краще, що хтось недопрацював; чи просто хочеться написати про те, що бачиш ти і чого не бачать інші. Це мислення від руки. Що взагалі означає – думати? Як це відбувається? Хтось сідає у тиші і дивиться в порожнечу? Хтось зі скляними очима витріщається у вікно? Я думаю за допомогою тексту. Це допомагає мені сформувати думку. У мене є ідея, почуття, яке краще висловити текстово.

— Коротко про кожне із твоїх занять. Блог у ФБ – актуальні роздуми, зворушливі ситуації. Звідки беруться ці true stories, майстерно оформлені літературним словом?

— Щось, звичайно, вигадується. Але в основі всього написаного є правда; просто іноді вона прикрашається, а іноді передається у “чистому вигляді”. Як почув, так і записав.

Я пишу взагалі про все. В мене немає чіткої тематики. Якщо розглядати блог, як щось більше, аніж хобі (а для мене це діяльність, інтерес до якої мінливий), то краще висловлюватися на якусь певну тему. Якщо ти жартівник – жартуй; якщо тобі цікава політика – коментуй.

Якийсь час я моніторив стрічку політичних новин, відслідковував прес-конференції, промови політиків. Але в один момент зрозумів, що перетворююсь на типового фейсбук-експерта, котрий не розуміє всієї суті подій і просто говорить наосліп. Хороший вихід з цієї ситуації – це, звичайно, гумор. Жарти, меми та тролінг завжди працюють. Все залежить від рівня твого почуття гумору: наскільки він у тебе високий.

Але писати про все і відразу – це не дуже результативно. Адже, здобуваючи певну кількість підписників після останнього посту, ти маєш розуміти, що, теоретично, люди й надалі будуть чекати від тебе схожий контент. Пишеш про політику – продовжуй про неї писати.

А я після коментаря до політичної події створюю пост з чорно-білими фотографіями… ну, це трішки не те. Не те, чого б від мене хотіли потенційні любителі політаналітики.

Тому блог у мене існує самопливом. Зараз ідей щодо його розвитку нема.

— Тобто, іноді у твоєму блозі можна побачити літературу, а іноді – сторітелінг?

— Всюди й завжди в основі лежить якийсь факт, ситуація. Іноді реальність не самодостатня, і її треба трішки допрацювати, зробити цікавішою. А буває таке, що не слід щось змінювати. Абсолютно по-різному буває.

— Як розвити у собі здатність у звичайному бачити незвичайне?

— Не знаю відповідь на це питання. Можу тільки поміркувати.

По-перше, треба йти від інтровертності. Більшість людей зосереджені всередині себе: у смартфоні, в навушниках або в собі. Ми не дивимося вбік. Нам не дуже цікаво. Тому ми багато втрачаємо.

По-друге, треба вдивлятися, прислухатися, спостерігати.

По-третє, треба бачити рими: мати такий собі бекграунд, базу знань, скарбничку візуальних образів. Грубо кажучи, треба багато читати, дивитися та слухати. Удобрювати свій мозок, аби на ньому сходили, з одного боку, непомітні та тривіальні історії, а з іншого – оригінальні та цікаві. (сміється) Ось як я пафосно.

— Ось палець, ось новини, а ось обиватель, котрому цікаво, як з’явилася ідея в гумористичному стилі говорити про абсурдність деяких новин у регіональних ЗМІ?

— Мені здається, ідея лежала на поверхні, адже кожен журналіст стикається зі стрічкою новин Укрнету чи якихось ресурсів, котрим довіряє. І не бачити той об’єм тупості, недоладності, непрофесіоналізму, дурості, курйозів – це дивно.

Після чергової партії єресі, що вивалилась із Укрнету, народилася ідея зробити “Новини з пальця”. Задумка була спонтанною: вирішили записати, сіли, записали на колінці з поганим звуком, змонтували…Передача вистрелила буквально з першого випуску. Пара тисяч переглядів була вже наступного дня.

Зробив другий, третій, четвертий випуски. З’явилась аудиторія. Запилив окремий паблік на ФБ, зробив окремий канал для програми. Тому що, якщо хочеш займатися усім підряд, це потрібно якось сегментувати. Люди приходять подивитися “Новини з пальця” – вони повинні отримувати ці новини, а не якісь думки, страждання, чорно-білі фото та мемаси.

Випуски виходили один за одним. Передачею зацікавилось київське “Громадське”. В мене з’явився певний дедлайн: кожного четверга мені потрібно було робити новий випуск. Коли це закінчилося, я почасти й забив на “Новини з пальця”. Людина так влаштована: коли від тебе ніхто нічого не чекає, робота виконується дуже повільно або взагалі припиняється. Самого себе дисциплінувати достатньо важко. Кожного четверга “Новини з пальця” виходили протягом півтора року й дотягнули до 49 випуску.

— Потім же програма перейшла на канал до Скрипіна.

— Так, зараз вона продовжується. Нам весело, однак це треба переробляти, переформатувати  або взагалі ховати й вигадувати щось нове. Формат обговорення не дуже вдалий.

— Від гумору до серйозного. Як потрібно вирішувати проблему з дутими інформаційними приводами?

— Нема однозначної відповіді.

По-перше, в нас немає медіа-ринку, як такого. В нас ЗМІ – це або чиясь власність, до якої різні вимоги, або франшиза, яка існує за рахунок реклами, і всім начхати на контент. Але в основному це не бізнес, а статусна штука та засіб самопіар. А ще усунення конкурентів. Все залежить безпосередньо від редактора.

Стандарти інформаційної журналістики вигадані, існують і працюють. Вони ефективні. Проблема в тому, що їх ніхто не знає, не використовує.

По-друге, існує специфіка регіональних ЗМІ: коли нічого не відбувається, але повинно відбуватися. Тоді новинами стають викинуті ялинки, коти на деревах, пости в ФБ – будь-яка маячня.

До речі, пости в соціальних мережах – це якесь покарання…, коли кожне висловлювання трансформується у новину. Пост у соцмережах, з точки зору інформаційних стандартів, є інформаційним приводом для добору коментарів, розвитку теми, її розширення. Ти повинен копнути глибше, а не просто скопіювати й вставити.

Коли я працював на сайті новин, була певна норма відпрацювання. Наприклад, журналіст в день повинен дати в стрічку 10, 15, 20 чи 30 новин – залежить від адекватності керівництва. Де їх брати – біс його знає. Обмежена кількість джерел інформації.

— Ти нещодавно повернувся з Марокко. Матеріал на Інсайдері вийшов доволі об’ємний та детальний. Скільки часу зайняла підготовка до подорожі?

— Щодо мови: завжди є інтернет та ресепшн в готелі, а на вулиці можна й жестами порозумітися.

Білети я купував у кінці грудня. Трішки пізніше, на початку січня, зробив марокканську візу. Шенген у мене був відкритий. За великим рахунком, можна їхати й через тиждень. Інтернет допоможе – там знайдеш усе.

Я принципово ставлюся до мандрівок: завжди самому всюди їздити, ніяких турагентств  та путівок. Щоб отримати від поїздки максимум, добре б знайти на місці людей, котрі працюють гідами, чи просто блогерів, знайомих іммігрантів. Коли через когось дізнаєшся про країну, ти вивчаєш її набагато краще, аніж якби ти намагався зробити це сам.

— За яким принципом ти складаєш топ-5 книг місяця?

— Їх два. По-перше, я повинен прочитати твір. По-друге, це повинні бути максимально різні книжки: різних жанрів, настроїв, епох. Щоб кожен, хто відкриває добірку, міг знайти підходящу за настроєм історію.

Топ-5 – це в основному 20 та 21 літературне століття. Про класику існує величезний масив інформації. Вносити її до списку сенсу немає.

— Чому в фотографії ти обрав для себе чорно-білі кольори?

— Тому що так простіше. Хочеться обрати для себе певний жанр, виробити певний метод. Все пошук. Ч\б (авт. чорно-білі кольори) надає роботам цілісність, допомагає сфокусуватися на внутрішніх римах. Однак наступну мандрівку я планую фотографувати в кольорі.

 

А взагалі люблю вуличну фотографію. Для мене це такий собі костиль, що допомагає виражати думки не текстом, а візуальним образом. В якийсь момент я втомився висловлюватися словами, і вирішив прислухатися до старої доброї поради Тома Йорка. Він говорив, що руки музиканта схожі на вуличну собаку, котра звикла мітити одні й ті ж дерева. Тому періодично потрібно змінювати інструмент, на якому ти граєш. Хоча зараз і фотографія мені вже набридла…

Я починав знімати стріт в Америці кольоровим. Чорно-білий вирулився з часом. Коли є контраст і тіні, коли ти знімаєш зранку або ввечері, тоді чорно-білі кольори самі просяться. Напевно, проблема в тому, що я аматор. І перше, що спадає на думку – перенести все в ч\б, щоб за рахунок цього досягти певної цілісності. Однак я чудово розумію, що не все, що я змінив на ч\б, потрібно було змінювати на ч\б.

 

— Що з вищеперерахованого для тебе є хобі, а що ти сприймаєш, як професійну діяльність?

— Я займаюсь всім мимохідь. Все-таки в мене є робота [координатор центру громадського контролю “ДІЙ – Запоріжжя”, мережа всеукраїнських центрів, котрі моніторять роботу влади, рішення міськрад, проекти сесій і т.д.]. Фотографую я рідко. В основному знімаю по дорозі на роботу, з роботи чи під час прогулянок. Тоді й пишу.

Але мені завжди здавалось, що текст важливіше. Пізнавати світ за допомогою слів, форматувати текст – це для мене найважливіше.

— У журналістів є думка, що краще працювати у конкретному тематичному напрямку. Ти, як живе спростування конкретного судження, що можеш сказати з цього приводу?

— З одного боку, мене іноді гризе факт, що я займаюсь всім і нічим особливо. Я не знаю, правильно це чи ні, але мене модель влаштовує. Всього потрохи – мені все цікаво.

Якби в мене були амбіції в журналістиці, я б займався чимось більш таргетно та конкретно. Але оскільки їх нема, немає сенсу заглиблюватися. Мені більше гумор цікавий. Стендап або сценарна робота. Я б хотів у цьому напрямку розвиватись.

Звичайно, якщо хочеш бути професіоналом, копай щось конкретне, дану та суміжні теми. Кращі журналісти – це люди з профільною журналістською та додатковою, приміром, економічною, юридичною або історичною освітою. Вони добре розуміються на тому, про що пишуть. Адже дуже часто журналісти через обмеження часу, безкінечні дедлайни та інші причини не можуть як слід углибитися та вивчати щось довго.

Розповідати комусь про те, як воно повинно бути…я не можу свій суб’єктивний досвід нав’язати. Нерозумно вважати своє власне життя універсальним мірилом. Можна – так, а можна – інакше. Критичне мислення – це, напевно, головне, що повинно бути у журналіста. Підходяще – брати, інше – відкидати, критикувати.

Блог у ФБ — facebook.com/max.s4erbina

Фотографії — moisey_vasili4

Журналістський профіль на Інсайдері — http://www.theinsider.ua/rus/authors/52ef7e0bcae2c/

«Новини з пальця” — http://qoo.by/28W8

 

інтерв’ю: Андрій Ненадов

фотографії: Вадим Коршенко