Марина Богуславська: «Творчість не може жити виключно в комерційних рамках»

3 березня у всьому світі відзначають своє професійне свято письменники. Хоча, чи можна назвати письменництво професією? Про це ми вирішили поговорити з молодою письменницею, студенткою журфаку Мариною Богуславською

Марина Богуславська ще минулого року вперше презентувала свою книгу «Вічність всередині стін». У своєму творі автор розповідає важку і заплутану історію боязко-хворобливих відчуттів вигнанців тиранічної системи. Цей твір переміг за голосами інтернет-користувачів міжнародного конкурсу «Стоп цензурі: громадяни за вільні країни».  Через рік  вийшла збірка «Грифелем олівця». Ми поспілкувалися с Мариною про покликання літератури, складнощі творчого процесу та проблеми пошуку видавництва автором.

— Коли почався твій  письменницький шлях? Як довго ти вже пишеш?

— Думаю, мій шлях  почався в той момент, коли я навчилася писати. Мої твори у молодших класах були суцільною дивною фантазією, чимось атиповим і занадто неординарним. У той час я не замислювалася над тим, що це якось відрізняється від загальноприйнятих творів. Цілеспрямовано і осмислено пишу років з 13 – тобто вже 5 років як. В цей час були перерви, творча криза, напруга з навчанням і хвороба, через що в деякі періоди я майже не писала.

— Звідки прийшла ідея почати писати?

— Я багато читала і, як це буває, не могла знайти чогось виключно цікавого для себе – то сюжет не дуже, то авторський стиль незрозумілий. Така прискіпливість стала особистим викликом — «Я теж можу так писати! Чим я гірше?». Потім, потроху, незважаючи на постійне бажання все кинути, думки «я-нікчема», творчу кризу, зриви та напругу — я почала писати.

— Чим для тебе є література: покликанням, роботою, хобі?

— Напевно, в першу чергу, я пишу для себе. Це — єдине, що я дійсно вмію. Мені часто пишуть приватні повідомлення  з подякою за мої роботи, є ті, хто чекає оновлень і вважає мене улюбленим автором. Це приємно і якось мотивує. Але є і ті, хто називає нікчемою, ображають. Не думаю, що без цього можливе життя, але це неприємно.

Література для мене, скоріше, є покликанням. Це вже давно більше, ніж хобі, але ніколи не стане роботою — не думаю, що писати виключно заради грошей мені сподобалось би. На сьогодні я не збираюся перетворювати письменництво на роботу, тому що творчість не може жити виключно в комерційних рамках.

— Як письменнику знайти видавництво, зацікавити його, переконати в своєму таланті?

— Сучасний письменник має безліч можливостей на видання – це і літературні конкурси, і вихід альманахів та збірок. Є варіанти безкоштовних публікацій.  Як то кажуть, «хто шукає, той завжди знайде». Тим паче, що інтернет може допомогти знайти інформацію з цього приводу. Є досить відомі великі відомі видавництва, і якщо вони прийняли тебе, то,  вважай, що у тебе вже корона на голові, тому що вони не беруть до друку все підряд.

Звичайно, потрібно підбирати видавництво, орієнтуючись на жанр твоєї роботи. А переконати в таланті і зацікавити можна тільки одним абсолютним способом — своєю книгою. Так чи інакше, але, якщо видавництво не бачить в твоїй книзі нічого особливого або ж вона не підходить під вимоги аудиторії — її не візьмуть до друку. Але це не означає, що ти — неталановитий або твій твір жахливий. Ні, просто він не підходить. У такі моменти головне — не опустити руки і працювати далі, пропонувати книгу іншим видавцям і не впадати у відчай.

 

— У яких жанрах ти працюєш? Це тільки проза чи є й вірші?

— Жанри завжди різні — сьогодні я хочу писати антиутопію, завтра це буде підліткова література, післязавтра — гостросюжетний жіночий роман, детектив або нон-фікшн. Є і вірші, але вони написані в дуже авторському стилі — в основному, вони націлені на те, щоб я змогла виписати з них прозу, знайти натхнення і просто розважитися.

— «Вічність всередині стін» — чому така назва твоєї книги?

— Це алюзія на сам сюжет і таки собі загальний висновок діячів мистецтва і літератури, що перебували свого часу під арештом. Ці слова про замкнених в межах обмежень людей, про безвихідь, де стіни -внутрішні і зовнішні обмеження, а вічність – відсутність часу.

— Чим цікавий твій твір для суспільства? Чи вважаєш ти, що його повинен прочитати кожен?

— Він відображає його недоліки. Явні, глибокі, уривчасті. Тут іде мова відторгнення певних людей, про  самогубства, громадську безініціативність і жорстокость, утиски, расизм та нетерпимість, гомофобію. Все це спричиняє глибокі соціальних проблеми. А читати чи ні — справа смаку і кожного, звісно, я не вважаю, що твір має прочитати кожен. Робота спочатку орієнтована на вузьке коло людей, і агітувати читати всіх — це неправильно.

— З якою професією, ремеслом ти могла б порівняти письменство?

— Думаю, письменство незрівнянно ні з чим. Бути письменником — це дуже складно. Іноді людям здається, що письменство — це легка примха. Але насправді — це стрес, депресії, творча криза, нерви, старанність і постійний брак вільного часу. Іноді сам собі дивуєшся: то читаєш для деталей твору, як відрізнити текстуру тканини за відчуттями або перечитуєш медичні довідники для правильного використання термінів. Це цікаво — і важко.

Інтерв’ю підготувала Ольга ОСТАПЕНКО