Не бийте мене палицями
Моментами я була щасливою, моментами незадоволеною. Шукала в собі та своєму житті недоліки. Ось нові прищі. Та скільки ж можна? Вже стільки було витрачено на всілякі чарівні креми. Знову целюліт, яке життя несправедливе! Хочуть підвищити вартість проїзду, ціни на продукти зростають, ну що за країна? Несправедливо. Кажуть, що закордоном люди живуть краще. Попри все, я не вірю. Краще аніж тут бути не може, це ж наша країна, тут навіть камінці на дорозі рідні, а свої недоліки є всюди, я це розумію. Але ж куди подіти своє незадоволення? Я була різною. Але я була. Я жила. 24 лютого все змінилося. Всі змінилися.
Прищі, целюліт, недостатня на нашу думку кількість грошей, коронавірус, відсутність подорожей — це все більше не має ніякого значення.
Я не думала, що можу посивіти у 22.
Я стала боятися голосних звуків. Я стала чути сигнал повітряної тривоги у своїй голові. Я стала звинувачувати себе, що я знаходжуся в безпеці, а мої друзі з Києва — ні. Я стала жити в очікуванні, що «освободітєлі» доберуться й до мого міста. І коли ми з хлопцем переїхали до його батьків у приватний будинок, щоб не сидіти у багатоповерхівці, я декілька днів не могла попрати свій спортивний костюм, адже це найзручніший одяг, який я маю. Найзручніший для того, щоб стрибати в ньому на танк, який намагається захопити твоє місто, бо в джинсах незручно.
Іноді у своїх думках я уявляла як я це роблю. Як я виборюю для себе та своїх близьких право на вільне майбутнє у вільній країні. Потім, переглядаючи кадри з міст, в яких ведуться активні бойові дії, я розуміла, що ця картинка не відповідає реальності, яка нас оточує. Це не американське кіно, де поганий хлопець бачить супротив людей та зі сльозами на очах втікає, бо розуміє яку велику помилку він скоїв. Ці створіння прийшли сюди вбивати, це їхня ціль й вони не будуть співчувати нікому, бо вони підкорені своєму господарю.
Чи готова я віддати життя за свою країну? Що я маю зробити, якщо ворожа техніка перетне кордон мого міста? Чи зможу я врятуватися, якщо в мене почнуть стріляти? Чи будуть вони обстрілювати мій район та район, де живе моя мама? Я втомлюся перелічувати питання, які вирують в моїй голові, відгукуючись десь у шлунку тупою тягнучим болем.
Мені часто сниться війна. Новини, які ми взагалі не читали, стали центром нашого життя на довгий час. Зараз ми вже намагаємося обмежити їх споживання та передивлятися зведення пару разів на день. Багато українців отримали травму свідка, тож не варто посилювати це ще більше, постійно передивляючись болючі фото та відео.
Їжа, вода, кава, можливість прийняти душ та поспати — ось справжнє сучасне багатство. Зранку прокидаєшся (слава Богу!), перевіряєш чи був «приліт» у твоєму місті, який ти міг не почути. Написали рідним, друзям, впевнилися в їхній безпеці — це вже ритуал. Все це супроводжується величезною кількістю новин, які «набігли» за ніч та ранок, що упродовж цілого дня стоять комком у горлі. Ми не звертаємо увагу, який сьогодні день тижня, яке число. Ми тільки знаємо, який це день війни.
Раніше я так любила дивитися на зорі. Вони посміхалися мені. Вони раділи моєму погляду, радісно танцювали та виблискували різними кольорами. Здавалося немов зараз вони вишикуються у міст, щоб я піднялася до них та краще їх розгледіла. Все змінилося.
Я боюся дивитися в небо. Я боюся, що я побачу там ракети, що летять руйнувати життя українців. Я боюся тиші. До цього тиша була в дефіциті, адже за вікном лунали звуки багатьох життів, які поєднувалися в одну голосну мелодію, майже як голоси птахів. Зараз є два варіанти: або тиші немає зовсім, адже люди постійно знаходяться під бомбардуванням та артобстрілами, або тиші настільки багато, що не лякати це не може.
Згадую кадри з Майдану. Як люди кидалися на вояк, які били інших, як вони захищали своїх побратимів. Як вони закидували їх та їхні автівки коктейлями Молотова, а це, до речі, непогано так може зупинити тих, хто може забрати вас до в’язниці. Їх не злякало те, що в них почали стріляти. Люди БОРОЛИСЯ за свою свободу, вони виганяли цього шапочника з президентського крісла та гнали його золотими батонами до самого Ростова. Так з’явилася Небесна Сотня.
Я завжди розуміла, що ми ніколи не були «братськими народами», як навіювала багато років пропагандистська машина. Я розуміла, що між нами велика різниця, що ми не схожі. Але я не думала, що ця різниця має розмір нескінченної прірви.
Сподобався один вираз, який побачила десь в соцмережах: «Звідки нам було знати, що ми були щасливі?». Ми нарешті зрозуміли, що означає вираз «жити одним днем». Бо наступний може просто не настати. Цінність життя та звичних буденних речей, про які ми раніше навіть не замислювалися, для кожного зросла своєю мірою.
Не дивлячись на те, що я не бачу великого сенсу будувати плани на далеке майбутнє, я все одно це роблю. Розуміючи, що в мене можуть скерувати ракету. Що шалений старий дурень може «натиснути червону кнопку» й тоді цей сенс втратить весь світ.
Я уявляю як я нарешті отримую свій дипломчик, потім посвідчення водія, сідаю в автівку та їду с близькими мандрувати Україною. Роблю фотографії на плівку, потім роздруковую їх та клею в альбом спогадів. Купляю собі красиві плаття та гуляю ними улюбленим Запоріжжям з подругою, яка зараз за багато тисяч кілометрів від мене. Ну й про відкриття МакДональдсу теж.
Я все одно боюся свого майбутнього. Невідомість лякає. Коли закінчиться війна? Чим вона закінчиться для мене? Яким наше життя буде після її закінчення? Чи безпечно буде пересуватися країною, чи можуть сапери щось не розгледіти? Як будуть жити люди, які втратили близьких, своє майно, та які боронили нашу країну від ворога? Як? Як? Як…
Я втомилася від роздумів. Життя змінилося, це треба прийняти. Я навіть не бачу сенсу в цьому тексті та сподіваюся, що мене не зненавидять за те що я зрозуміла та що напишу далі. Думаю, що хтось буде читати його та хитати головою, бо зараз ми відчуваємо дуже схожі емоції. Я хочу сказати, що будь-які емоції зараз є нормою й ні в якому разі не можна їх стримувати. Однак потрібно намагатися наповнювати себе світлом.
Мою позицію легко розкритикувати, важче спробувати зробити те, про що я скажу. Це те, чому в заголовку я попросила не бити мене палицями.
Так, наша країна наповнена монстрами. Вони прийшли на нашу землю, щоб знищити її. За кордонами нашої країни ще більше монстрів, які підтримують всі ці жахіття. Це теж потрібно прийняти. Як Бучу, Ірпінь, Маріуполь та багато інших міст, які перетворилися на пекло. Я впевнена, що пишу це, тому що всі мої близькі живі та здорові, а над моєю власною головою постійно не літають ракети чи артилерійські снаряди. Але все ж таки спробую сформулювати цю думку.
Зараз дуже багато людей в нашій країні складаються з ненависті, прокльонів, болю та сліз. Це руйнує людину з середини, це важливо зрозуміти. Ваша душа повільно розривається на безліч гострих шматочків і за усіма цими емоціями ви цього не помічаєте. І не помітите, поки цей процес не завершиться остаточно. А коли він буде завершений, вам вже буде все одно, тому що ці емоції стануть вашою буденністю й ви не будете пам’ятати, що колись могли відчувати легкість, а ваше серце було наповнене коханням до світу.
Цей текст, напевно, більше для тих людей, які знаходяться не в зоні активних бойових дій та які не втратили когось з близьких людей. Якщо людина місяць просиділа у підвалі десь в Маріуполі та, вибачте, посивіла за цей час, то розповідати їй про «любоф, добро та позитиф» — це неповага до її горя. Людям треба дати час та допомогти впоратися з тим, що вони пережили.
Однак якщо ви більш менш спокійно спите вночі, вранці можете попити каву та поговорити з мамою, піти прогулятися та зайнятися роботою чи буденними справами — припиніть випромінювати ненависть. Не витрачайте свою дорогоцінну енергію на саморуйнування цією ненавистю, скеруйте її в добрі справи та емоції.
Бажайте успіху тим, хто нас захищає. За можливості допоможіть тому, хто цього потребує. Добре подумайте про тих, хто на це заслуговує. Уявляйте як ми всією країною будемо відбудовувати нашу неньку та як вона стає ще кращою аніж була. Направляйте ваші думки в добре річище.
Ця війна – величезний урок для всього світу. Навіть для тих, хто в цій війні не бере участі. Урок для всіх нас разом та для кожної людини окремо.
Мені здається, головна теза цього уроку — людяність. Попри тваринний страх за своє життя, треба пам’ятати, що ми люди. Що ми можемо бути чуйними, бажати іншим добра, вміємо щиро любити світ. І цим ми краще за тих, хто в цей світ несе тільки руйнування. Адже куди б вони не прийшли, життя там зупиняється, все починає гнити.
Ми маємо нести світло. Настільки багато та довго, скільки вистачить сил та витривалості.
Я вже не боюся дивитися в небо. Зорі знову стали привітно підморгувати мені та навіть запросили на святковий сяйливий бал, який вони влаштують після перемоги. І я обов’язково дочекаюся його та прийду подивитися.
Ми не маємо втратити людське обличчя та стати подібними до тих, хто давно забув, що таке бути Людиною.
Олександра Кутова