«Odelay», або Історія про один із найважливіших альбомів покоління X.

18 червня виповнилося 24 роки з дня виходу культового альбому 90-х років – «Odelay». Для його автора, музиканта Бека Хенсена, ця платівка стала тріумфальною. Сам він в інтерв’ю виданню «The Rolling Stones» зізнався, що на той час дуже переживав за свою кар’єру: «Я думав, що Odelay – це, можливо, остання спроба, коли в мене є шанс записати альбом. Я усвідомлював, що мене вважають автором одного хіта».

Цим хітом, який прославив молодого виконавця на весь світ, став трек із іронічною назвою «Loser». Він також був першим у списку в останньому на той час альбомі Бека «Mellow Gold». Вже у ньому проявляться характерні для нього особливості в роботі над музикою, стиль якої часто важко назвати однорідним. Треки варіювалися від репу й блюзу до фолку та кантрі-мотивів. На той момент Бек не покладав великих надій на платівку, бо вважав її лише збіркою своїх демозаписів.

Альбом записували без необхідного фінансового бюджету вдома в Карла Стівенсона – учасника гурту «Forest for the Trees». Він також є співавтором цього синглу. В ньому використовується багато семплів. Подібна тенденція взагалі буде характерною для подальшої творчості співака. Так, трек складається з фрагментів каверу Джона Дженкінса на пісню Dr. Джона «I Walk on Gilded Splinters». Також використовується фраза «I’m a driver/I’m a winner/Things are gonna change, I can feel it». Її взяли з американського незалежного фільму «Kill the Moonlight». Його режисер, Стів Ханфт, згодом зніме кліп на цю музичну композицію.

Після підписання контракту з лейблом DGC Records та промокампанії синглу пісня потрапила до десятої сходинки US Billboard Hot 100. За словами музиканта, підписувати подібні контракти виявилося «складним рішенням. Я не хотів бути у великому лейблі. Я бажав, аби вся увага та шум зникли, тому що я хотів бути кимось більш значущим». Однак, його обов’язковою умовою було те, що йому гарантується творча свобода та дозвіл працювати з незалежними лейблами.

Перед тим, як підписати цей важливий контракт, Бек також працював над платівкою «One Foot in the Grave», головним джерелом натхнення для якої став Дельта-блюз. Новий альбом складався з власних пісень та каверів на фолк-музикантів. Він вийшов того ж року на незалежному лейблі K Records. Ним володіє Келвін Джонсон – музикант гурту «Beat Happening» та знакова фігура на музичній сцені міста Олімпія, штат Вашингтон. Він також візьме участь у записі композицій, виступаючи на беквокалі. Студія, в якій відбувався запис, була у підвальному приміщенні будинку Джонсона.

Після успіху з платівкою «Mellow Gold» артисту не подобалося те, що його музику асоціювали з терміном «slacker». Він означає молодь, яка зазвичай уникає роботи. Для Бека подібні паралелі виявилися доволі образливими. «Я працював за 4 долари на годину, намагаючись вижити. Я маю на увазі, що подібні речі призначені для людей, які мають час бути в депресії через будь-які причини», – зауважив музикант. І це не дивно, коли починаєш читати його біографію. 1989 року, приїхавши до Нью-Йорка з рідного Лос-Анджелеса, він намагався займатися своєю улюбленою справою – музикою. Юність він провів у пошуках власного стилю на різноманітних концертних майданчиках цього мегаполісу: «Це було справжнім кліше, сісти в автобус. Я мав лише вісім доларів у кишені, як повний ідіот, та гітару, й більше нічого». Бек провів літо у пошуках роботи та місця, де він зможе спокійно ночувати. Згодом він познайомиться з музикантами, які грали антифолк, та почне виконувати свої пісні в їхній манері. Ці пригоди згодом стануть частиною творчості артиста, перейшовши до його текстів.

Lay it on to the dawn
Everything we done is wrong
I’ll be lonesome when I’m gone
Lay it on to the dawn

Однак повернімося до «Odelay». Назва альбому відсилає до іспанського слова «orale», яке є вигуком і перекладається на кшталт «як справи». Перші пісні музикант написав ще 1994 року. Однак, активна підготовка до запису його найбільш амбітного на той час проєкту розпочалася 1995 року. Продюсерами платівки стали «The Dust Brothers» – дует піснярів Майкла Сімпсона (E. Z. Mike) та Джона Кінга (King Gizmo), відомих своєю роботою з таким колективом, як Beastie Boys, та записом саундтреку до культового фільму «Бійцівський клуб». Із музикантом вони познайомилися після одного з його концертів. Тоді їх вразило вміння Бека об’єднувати різноманітні жанри в своїй творчості. Це знайомство продовжилося. Одного дня Бек з’явився біля дверей їхньої студії з купою зношеного вінілу. «Саме з цього ми й почали», – зазначає Майкл Сімпсон. «Ми відкрили двері, впустили його і просто слухали музику разом. Також ми зрозуміли, що в нас дуже схожі смаки».

За словами Сімпсона, робота над платівкою була незвичною. Так, музиканти використовували ранню версію Pro Tools – програми, популярної серед звукорежисерів. Праця ускладнювалася тим, що через тодішні технології комп’ютеру доводилося обробляти дані близько пів години після кожного запису. Щодо музичних інструментів, для багатьох композицій на «Odelay» використовувалася колекція старих синтезаторів Moog. За словами Бека, «на них грали гурт Stereolab та ще декілька інді-команд. Ви можете знайти ці інструменти в ломбарді й отримати їх за 60 баксів».

Однак усі труднощі компенсувалися повним невтручанням лейбла. «Було чудово працювати над платівкою, коли ніхто не слідкує за тобою та навіть не передбачає, що ми збираємося робити», – розповідає Сімпсон. З одного боку, Бек згадує, що «альбом очікувався як повний провал. Після того, коли два мільйони екземплярів Odealy було продано, голова компанії звукозапису виголошував промову, було очевидно, який він розгублений від його успіху».

Деякі треки до альбому музиканти закінчили за один день. Це – композиції «Devil’s Haircut» та «New Pollution». Вони вийдуть синглами та забезпечать популярність платівці. Перша пісня складається з гітарних рифів. Їх Бек зіграв сам, однак вони не належать його авторству, а є лише каверами на інші пісні. Початок треку New Pollution є семплом з випадкової композиції одного дуже рідкісного християнського альбому. Також використовується мелодія саксофону з пісні Venus джазового музиканта Джо Томаса. Робота над треком «High 5 (Rock The Catskills)», навпаки, тривала декілька тижнів. Саме з нього й розпочалися їхні сесії на студії. У ньому проявляється найбільший вплив продюсерів на звучання, яке складається з брутального «олдскульного» хіп-хоп біта. Варто також відзначити трек «Derelict». У ньому можна почути такі унікальні інструменти, як ситар і тамбурина. Фінальний трек, «Ramshackle», супроводжується акустичною гітарою та розповідає про мандри ліричного героя, в яких, здається, ніколи не дійде до омріяного кінця своєї подорожі.

You’ve been so long
Your blind eyes are gone
Your old bones are on their own
So take off your coat
Put a song in your throat
Let the dead beats pound all around

Отже, платівку чекав неймовірний успіх. Мільйони проданих копій, декілька нагород, серед яких – премія «Grammy» за “найкращий альтернативний альбом” 1997 року. «Odelay» часто потрапляє у різні топи від багатьох видань, його культовий статус тільки збільшується серед аудиторії. Попри критику від журналістів, Бек зміг довести, що музика, яку він створює, не є спробою повторити в своєму звучанні ті напрямки, що були в моді колись. І тепер ті, хто вважали його лише автором одного хіта, називають артиста головним виконавцем 90-х років.

автор: Дмитро Шишков