Повірили в прикольне – зажити по-новому!
Як пройшла прем’єра музичної комедії, що вийшла з-під студентського пера
Теплий весняний день. Актова зала Запорізького національного залита сонцем, музикою та потужними молодими голосами. Тут у третьокурсників журфаку проходить генеральна репетиція оригінальної музичної комедії “Хіба дві вудочки клюють, або як голову сільської ради обирали”. Нас не прогнали з підготовчого етапу чергової з прем’єр, які творча група 3315-3 створює вже другий рік поспіль та демонструє цього ж таки 26 квітня.
Звертаємося до молодого чоловіка у вишиванці, суворих чорних брюках та шкіряних туфлях, із впевненістю на обличчі. Просимо представитися. Починає він, однак, не дуже впевнено.
Тільки згодом до нас дійде істинне значення його слів про джерело впевненої невпевненості, коли він розтопить серця публіки своїм фінальним монологом. Він не покаже і краплини невпевненості.
Починається репетиція танцю. Веселі народні мотиви летять коридорами ЗНУ. Підбори дівчини та підошви хлопця енергійно вистукують ритм, у повітрі пролітають червоні стрічки та плетений брилик. Молодого чоловіка веде за собою нафарбована красуня. Один. Два. Три. Чотири. Вишиванки, спідниця, спортивні штанці…спортивні штанці?!
Даємо молодим завершити. Підходимо до неординарно вдягненого у вишиванку та спортивки студента. Болить душа за те, що не вистачило грошей на шаровари – тяжка студентська доля. Однак задум режисерки, що звучить у коментарі нашого “жебрака”, приємно дивує.
…нічого, окрім дівчат та грошей. І спортивок.
До зали вихором влітає усміхнена молодиця. Її впевнений голос видає в ній природженого лідера. Вона одразу ж продовжує те, що, очевидно, робила до того, як ми прикочували на репетицію, – прикрашати дівчат та критикувати хлопців.
Камон, дівчата. Нічого не втрачено. Все на десять з десяти.
В актовій залі лунає один зі зворушливих діалогів. Головна режисерка, сценаристка дійства Анастасія Дворянкіна роздратовано ходить під сценою із боку в бік. Її погляд ні на чому не зосереджений. Вона уважно слухає. Швидкий помах рукою:
— Мєнше пафоса! І живєє! Нє спєши ти, Лифарь! Вот так! Умнічкі моі!
Її мало що влаштовує. Перфекціоністка лютує.
Раптово помічаємо на сцені знайоме обличчя з викладацького складу. У національному одязі кандидатка наук із соціальних комунікацій Баранецька Ганна Дмитрівна грає дружину Жені — батька в шароварах.
Злодійкувато пробираємося за куліси.
Такою має бути ідеальна культмаса. Студенти і викладачі. Учні та наставники. Вічні супротивники зимової і весняної сесії нарешті зрозуміли один одного.
У першому ряду сидять два розгільдяї журфаку – Андрюша та Вадімка. Вони коментують красу джинсів операторки Арини, оцінюють престиж головних готелів міста, а також жартують щодо “переповненості” зали.
— Так много людєй. Нє протолкнуться!
— Та да. Хорошо, что прішлі воврємя і занялі мєста.
Один регоче, а другий ні, бо в нього нема емоцій. Хочеться підійти та дати ляпаса обом, хоча б ментального. Але студенти праві: глядачів дійсно мало. Здебільшого, аудиторія – це викладацький склад.
Однак артисти не розчаровуються. Комедія починається. Головна режисерка Дворянкіна запрошує нас далеко-далеко за місто, у село, де серед мальовничих пейзажів відеоряду жителі обирають сільського голову.
Дзвінко лунає голос головної пліткарки, яку грає Каріна Невмивака. Вона йде поміж рядами, роздаючи глядачам виборчі бюлетені.
— Вибори! Вибори!
Андрюша регоче, а Вадімка ні, бо в нього нема емоцій. Дурні.
З розвитком подій ми дізнаємося тривожну звістку – злий план майже-антагоніста Дениса Швецова у спортивках підкупити представника виборчої комісії.
Аудиторія видає засуджуюче “мдааа…”.
Типові українські сімейні стосунки актори показують комічно, у стилі “шо ти починаєш, жінко”. Всі посміхаються. Мабуть, щось знайоме почули.
Перший з багатьох танців цієї лаконічної комедії викликає оплески. Це танок дівчат, вбраних у кольорові вишиванки, з гронами насичено червоної калини у волоссі.
Антагоніст у спортивках просить красуню Катерину Кульчицьку “патушить пожар в єго сєрдце”. А потім обіцяє “парєшать”. Глядачі, сміючись, оцінюють стиль та надувну впевненість героя.
На сцені зрадниця Кульчицька намагається заткнути за свій ніжний жіночий стан ще й протагоніста Андрія Лифаря. Вона “вганяє” його у “фарбу”. Актори починають романтичний танець під “Сподобалася мені тая дівчинонька…”. Це зворушує навіть балакучу гальорку з трьох викладачів кафедри журналістики.
Голосний стук ціпка об підлогу. На сцену виходить представник виборчої комісії Сергій Журба. Швецов у спортівках намагається підкупити його. Це не так вже й легко, бо у Журби є принципи. Принципи брати завжди та побільше.
— Так? – передає йому пакет Швецов.
— Мало! – презирливо відмовляє Журба.
Швецов додає, а потім просить Журбу нічого не переплутати.
— Йдіть вже з Богом – посилає Швецова представник виборчої комісії.
На лавці перевтілені у літніх жінок студентки. Вони обговорюють останні новини. Як і передбачалося, принцип “ОБС” (авт. “Одна Бабка Сказала”) викликає у викладачів факультету журналістики осуд.
Під час комедії режисерка Дворянкіна у розпачі бігає в кінці зали, марно роблячи руками паси до акторів.
— Ближче підійдіть! Ближче! – шипить роздратована режисерка.
Ніхто її не чує.
Нарешті біль для неї скінчився, і знесилена режисерка виходить на сцену до акторів. Оплески. Поклони. Заключне слово від декана Віктора Костюка.
У звичному для журфаку дусі головнокомандувач журналістів ініціює позапланову прес-конференцію. Викладачі ставлять питання акторам, коментують комедію в цілому, підкреслюють сильні сторони вистави.
Поки актори фотографуються із студентськими селебріті, підходимо до симпатичної студентки, яка сидить в центрі зали. Вона – одна з тих одиниць, які прийшли підтримати своїх колег.
На гальорці сидять два молодих чоловіки. Вони чомусь дуже сором’язливі. Точно не з журфаку. Ми намагаємося витягнути з них цінну інформацію – їх враження від прем’єри.
Інкогніто, напевно, шпигують для журфаків КПУ та ЗНТУ.
Просимо дати коментар представника викладацького складу, старшого викладача кафедри журналістики Юрія Костюка.
Поки задоволені глядачі та окрилені успіхом актори покидають актову залу, нам вдається знайти втомлену режисерку Анастасію Дворянкіну. Вона розслаблено сидить в одному із крісел, говорячи по телефону. Чекаємо, поки договорить. Ставимо питання, наскільки її почуття перфекціонізму постраждало від прем’єри.
***
Подібні заходи об’єднують учасників навчального процесу. Вони зближують не тільки студентів із різних груп, але й студентів та викладачів. Це підкріплює новітню модель викладання – рівноправну модель, що замінила авторитарну. Авторитарне викладання є у школі: вчитель – авторитет, та за замовчуванням є вищим від школярів. Рівноправна ж модель означає рівність між викладачем та студентом; обмін думками, а не одностороннє навчання.
На жаль, студентів, які прийшли підтримати своїх колег, були одиниці. Але краще так, ніж шкільний приклад, коли наганяють масовку, 95 відсоткам якої просто не цікаво.
На мою думку, студентська незацікавленість викликана надзвичайно легким доступом до вищої освіти в Україні. Але це вже зовсім інша історія.
Андрій Ненадов
Фото: Вадим Коршенко