Сила людської пам’яті

9 травня ми шануємо пам’ять тих, хто поклав свої тіла на полі бою у Другу світову війну. Але чому тільки 9? А інші дні?

Досить часто моя бабуся, дитина війни, Тамара Лазарівна, згадує своє дитинство, коли вона разом із своїми односельчанами ховалася у високім пшеничним полі від бомб, які скидали з літаків. Згадує, як їх терміново евакуювали без всіляких речей… Коли бабуся починає розповідати ці історії знов, я кажу, що вже чула їх і йду, не розуміючи, що для неї — це дуже важливо, це назавжди в її серці. Війна в перші ж роки відібрала в неї батька – Лазаря Федоровича, коли він разом зі своїми товаришами були в обороні Києва. Згадую ці розповіді —  і  аж мурашки по шкірі біжуть.

А дядько моєї бабусі, Микола Никифорович, царство Небесне, служив на війні, коли був у віці 26 років. Майже кожного разу, коли я зараз приїжджаю до нього в гості, мені доводиться слухати історії з фронту. Раніше я не розуміла чому він мені все це розказує, ще й зі сльозами на очах. Переказуючи події війни, він закликав не забувати про ті жахливі роки, які відняли багато людських життів. Я бачила, з якою гордістю він дивився паради Перемоги кожного року і завжди із смутком на очах, адже, за його словами, звуки від вибуху гранат досі ще лунають в його голові.

Лише згодом, трохи подорослішавши, я зрозуміла, що душа кожного із тих, хто залишив своє тіло на фронті буде жити, поки ми пам’ятаємо їх. Тож, давайте не забувати людей, які подарували нам життя, дали чисте небо над головою, давайте кожної митті пам’ятати іх — і тоді вони не помруть ніколи…

Христина МАЙДУК