Тіні незабутої ЧАЕС

26 квітня 1986 року - безперечно, ця дата говорить сама за себе. Дехто міг би подумати, що за 32 роки бурхливих історичних змін про цю подію вже було сказано все. Та все ж…! Ще є ті, чиї спогади про мирний атом, який вирвався з-під контролю, понині з такою ж віддачею лунають з їх вуст. І їм дійсно є що нам сказати!

Саме тому студенти 3 курсу факультету журналістики Запорізького національного напередодні роковин Чорнобильської трагедії зустрілися із Валерієм Фортуніним та Олександром Бутенком, безпосередніми свідками цього лиха, щоб вкотре стерти білі плями, які ця подія залишила в нашій історії.

Довгоочікувана зустріч

Перша зустріч відбулася з Валерієм Вадимовичем, який, до речі, вже не перший рік є гостем факультету журналістики ЗНУ. Саме йому під час роботи в газеті “Индустриальное Запорожье” випала доля стати одним із небагатьох запорізьких журналістів, яким довелося побувати біля епіцентру катастрофи.

В. Фортунін говорить, що вперше дізнався про техногенну катастрофу, перебуваючи в Бердянську. Про аварію по телефону його повідомили батьки, розповівши, що почули це від сусіда, який в армії свого часу займався діяльністю, пов’язаною з ядерними боєголовками. «У редакції ж, —  говорить Фортунін, — всі подробиці намагалися дізнаватись із «ворожих голосів», так на той час називали радіостанції «Свобода», «Голос Америки».

Тоді, ще студентом, Валерій Вадимович відправився до Прип’яті разом із одногрупниками. Він відзначив один цікавий факт: чим ближче під’їжджали до міста, тим менше у людей була паніка і розуміння того, що трапилося. По приїзду йому видали пропуск, без якого неможливо перебувати у цій зоні. До самого реактора діставалися на бронемашині піхоти. Працювати В. Фортуніну доводилося цілодобово. Саме там йому і вдалося зробити фото групи людей (призовників особливого призначення), які, до того ж , виявилися запоріжцями. Одразу фото не пройщло цензуру, через що світ його побачив лише через десяток років. Це фото має ще одну трагічну історію: адже жодного із тих, кого зафіксовано на ньому, вже немає в живих. Також В. Фортунін розповів про зворотній бік діяльності декого із «ліквідаторів», котрі вивозили військовою технікою вкрадені на покинутих територіях предмети побуту та будматеріали. Саме ж перебування Валерія в Чорнобильській зоні позначилось на його здоров’ї, а минулого року йому довелося пережити ще й інсульт.

На запитання студентської аудиторії, чи варті сучасні технології подібного ризику Валерій Вадимович відповів, що все у цьому житті залежить від людини та від того, наскільки вона може бути дійсно відповідальною. Наш співрозмовник розповів, що довгий час намагався дізнатися правду та справжні причини катастрофи на ЧАЕС, але йому це не вдалося.

Наостанок  В. Фортунін все ж зауважив: «Випадки та помилки для того й існують, щоб ми на них вчилися, але ні в якому разі не навпаки».

І знову гість

24 квітня студенти зустрілися з головою Запорізького обласного осередку всеукраїнської ГО інвалідів «Союз Чорнобиль України» Олександром Бутенком.

Свою розповідь Олександр Васильович почав із нагадування про те, що 26-те квітня — це дата, закріплена на законодавчому рівні як день трагедії. У цей день повинні бути спущені державні прапори, про що в нашій країні, на жаль, часто забувають. Гість іронічно зауважив, що, незважаючи на декомунізацію, «Ленін з нами навічно, оскільки ЧАЕС, яка носила це ім’я, вже не вдасться перейменувати, адже юридично вона як повноцінний об’єкт не існує».  Олександр Бутенко відмітив особливості сучасної кінематографії, з якої більшість людей черпає інформацію про те, як все відбувалося. Але такий момент в інтерпретації дійсності як героїзм, на думку О. Бутенка, насправді є вкрай далеким від реальності. Щодо героїзму, то Олександр свого часу запитав у пожежників, що брали участь у ліквідації про таке: “Якби ви знали, що там насправді відбулося, ви б туди поїхали?”. Відповідь людей, яким довелося після цього пройти не один курс лікування, а також різні історії, пов’язані з бюрократичною тяганиною,  була однозначною: «Ні!».

Для О. Бутенка найважливішим у цій історії і досі залишається  людський фактор. Олександр Васильович пов’язує це із героїзмом ліквідаторів і недбалістю керівництва, що призвело до катастрофи. Зокрема, останнє він пояснює так: “Хотіли показати перед святами, які ми “круті” в плані енергетики; та от тільки результати виявилися настільки “чудовими”, що ми їх можемо й досі не лише спостерігати, але й відчувати на собі”.

Під час зустрічі О. Бутенко не міг оминути й питань, пов’язаних із впливом радіації на запорізький край. Тоді на деяких територіях запорізького краю на травневі свята пройшов радіоактивний дощ. У Запоріжжі, як і у Києві, на жаль, було проведено травневий парад, потім багато його учасників відчували себе недобре, та це керівництвом було списано на спеку. Звичайно, травневі свята багато людей планували провести на пляжах Дніпра. За розповідю гостя, в ті дні річка не була такою безпечною, як це могло здатися, адже несла у собі радіоактивні відходи через всю країну аж до Чорного моря. Тодішнє керівництво області зобов’язало патрульну службу на воді попереджати людей про неможливість купання у водоймі через те, що нібито у місті прорвало каналізацію, а її відходи потрапили у Дніпро. З допомогою такої легенди місцева влада намагалася приховати від жителів страшну правду, вважає О. Бутенко. Однак усе це виявилося лише «квіточками» у порівнянні з тим, що трапилося у наступні дні, коли діти пішли  до школи. Тоді у шкільних їдальнях, як відомо, традиційно  давали дітям молоко. Вживання цього продукту, що поглинає радіацію у кількостях, які перевищують допустиму норму у тисячу разів, було вкрай небезпечно. Саме тому наслідком такого оздоровчого харчування була хвиля дитячих харчових отруєнь. Списувати подібний факт на дизентерію, та ще й у таких масштабах, за словами нашого гостя, було  просто безглуздо.

Продовжуючи тему впливу аварії на людей, О. Бутенко навів статистику різкого збільшення рівня  радіації до та після техногенної катастрофи. Зокрема, сумарна доза радіоактивних одиниць була такою: у 1985р. (до аварії) у дітей –  3,4 одиниці; у підлітків – 3,8. А вже у 1986 році (після аварії) у дітей ця “норма” становила 107 одиниць, у підлітків – 88. Радіація негативно вплинула і на тварин. В нашій області різко збільшилась кількість корів, хворих на лейкоз. Постало питання: що робити з цими тваринами. Згідно рішення влади, така худоба повинна бути забита, а м’ясо – відправлено на переробку, тобто воно потрапило людям у їжу. За словами Олександра Васильовича, рівень радіоактивних одиниць у молоці та хлібі у 1987 році зріс  на декілька сотень одиниць порівняно з 1985 роком.

Прокоментував наш гість і тему відкриття у Запоріжжі меморіального комплексу, присвяченого героям-ліквідаторам Чорнобильської катастрофи. Його установка у значній мірі стала можливою завдяки клопотанню організації «Союз Чорнобиль України», хоча вигляд, який має цей комплекс, це насправді лише 1/3 з того, що планувалося громадською організацією. Про свою діяльність в організації Олександр говорить просто: «Працюю вже 18 років, за цей час у мене змінилося 5 заступників, яких зараз, на жаль, вже немає в живих. Найбільша заслуга нашої організації полягає у тому, що ми домоглися від Верховної Ради прийняття того самого «Чорнобильського» закону, який у нашій країні, на превеликий жаль, належним чином так і не виконується». Щодо стану свого здоров’я, то Олександр, не приховуючи, говорить, що йому вже довелося пережити 3 інфаркти, і це при наявності променевої хвороби. Свого часу йому було винесено своєрідний медичний «вирок» –  «Довго не проживете!». «Жити після почутого «вироку» мені  було психологічно складно, та я зміг подолати й це!», – з посмішкою сказав наш гість.

З надією на краще

Насамкінець Олександр Васильович сказав: «Головне у житті – не втрачати духу і йти далі!». Олександр Бутенко, дійсно, є прикладом людини, що не втрачає оптимізму, незважаючи на пережите. На цій оптимістичній ноті закінчилася зустріч студентів із гостем, а з нею і остання пара з курсу «Чорнобильська журналістика».

Розповів наш гість і про іншу сторінку своєї біографії – службу в АТО. Про це буде вже інша розповідь.

Андрій ЛИФАР