Василь Симоненко. Історія нескореного правдолюба.

9 листопада у нашій країні відзначили День української писемності й мови. У такий нелегкий для нас час ми, як ніколи, цінуємо нашу солов’їну та намагаємося покращити свої знання. Для цього ми підготували для вас матеріал про видатного українського поета, журналіста, шістдесятника – Василя Андрійовича Симоненка.

Історія життя

Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївка Лубенського району на Полтавщині. Виховувала його мати й дідусь – батько, залишивши дружину з маленьким сином, пішов із сім’ї.

У 1952 році Василь, закінчивши з золотою медаллю середню школу в селі, вступив на факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Разом з ним там вчилися майбутні поети Борис Олійник, Тамара Коломієць та Микола Сом, прозаїки Віталій Близнець, Борис Рогоза, директор інституту журналістики Анатолій Москаленко.

Василь Симоненко відвідував літературну студію імені Василя Чумака (СІЧ). У 1957— 1960 рр. працював у газеті “Черкаська правда”. На початку 1963 року його було зараховано власним кореспондентом у штат загальноукраїнської “Робітничої газети”. На той час поет встиг видати свою першу і єдину за життя збірку поезій , після якої за Симоненком закріпилося тавро вільнодумства та неблагонадійності.

Редактор запропонував Василю Симоненкові працювати в апараті редакції, але той попросився на посаду власкора, яка не передбачала щоденної присутності в редакції, чергувань по номеру, а отже давала можливість вільніше розпоряджатися своїм часом, що завжди особливо цінувалося літераторами-початківцями.

В редакції вирішили, що основним обов’язком Симоненка-журналіста стане висвітлення теми будівництва об’єктів хімічної індустрії, яке широко розгорнулося в Черкасах у 60-ті роки. Симоненко досить активно писав репортажі та інформації на виробничу тему. Часто публікації були підписані псевдонімами – В. Щербань, С. Василенко.

Звичайно, його, поета і романтика, приваблювали й інші журналістські теми. З власної ініціативи Василь Симоненко провів конкурс на найкращу книгу серед читачів-робітників. Не полишав він й опіки над поетами-початківцями Черкащини.

У середині 1962р. поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Т. Шевченка (м. Сміла). У зв’язку з тим, що влада всіляко боролась з Василем Симоненком, можна зробити висновок, що це побиття не було випадковим.

13-го грудня 1963р. поет помер у черкаській лікарні (за офіційною версією, від раку), похований у Черкасах. Поет розповідав, що по м’яких частинах тіла не били, в основному удари завдавалися по хребту і нижній частині спини.

Більш детальну біографію ви можете прочитати в електронній бібліотеці української літератури.

Ідеї та переконання поета

Коли у Євгена Сверстюка запитали, якою була б доля поета, доживи він до наших днів, чи став би він народним депутатом, як Яворівський, Героєм України, як Павличко і Драч, учасник національного опору, колишній політв’язень, не вагаючись, відповів, що Симоненку був уготований шлях Василя Стуса – табори, фізичне знищення.

“На тебе також камеру відкрили”, – писав Іван Світличний через десять років після смерті Симоненка. Його ровесників у цю «камеру» не пускали. На відміну від них, які, за влучним визначенням Євгена Сверстюка, йшли від «юнацького максималізму» до плавного конформізму, Симоненко так і не зміг пристосуватися до подвійних стандартів епохи, залишивши за собою право і звичку говорити правду на повен голос, чого б це йому не коштувало.

І знову сам воюю проти себе

Два чорти скарапудились в мені.

Один волає: “Зупинись! Не треба!”

Штовхає інший: “Не впиняйся, ні!”

“І знову сам воюю проти себе…” В.А Симоненко

На думку Євгена Сверстюка, феномен Симоненка спалахнув в останні два роки його життя, коли очам його відкрилася “та правда, якої світ не хоче прийняти”. І це “відкриття правди” не могло не відобразитися в його поезії.

Американський письменник Курт Воннегут назвав людей мистецтва “канарками в клітці”. Вважається, що ця пташина значно раніше за людину відчуває запах метану, який призводить до катастрофи у вугільних шахтах. Тому шахтарі й беруть канарок у забої, щоб вони попереджали про небезпеку… Такою “канаркою” став для суспільства поет Василь Симоненко, який спробував вивести людину поза межі “системи”, наголошуючи на її унікальності та неповторності.

Левко Лук’яненко казав, що Василь Симоненко відважувався говорити те, що інші боялись. “Він прийшов на зустріч з робітниками на завод «Арсенал». Повний зал, і там сиділа жінка з ЦК. А він каже: не думайте, робітники, що ми, письменники, дамо вам незалежну Україну. Це ви, робітники, маєте зробити Україну незалежною. Жінка з ЦК каже: ви би хоча би при мені такого не казали. А він відповідає: а ви не ходіть туди, де я виступаю”.

До двадцяти бунтуєму завзято,

Шукаєм правди, кленемо брехню

І віримо, що нашому огню

Належить всяку нечисть спопеляти.

Тоді ми все бажаємо змінити,

В житті своє покликання знайти.

Яка хороша й нерозумна ти,

Наївна, мила юність неумита!

Та пройдуть дні, гарячі й безнадійні,

І ми стаєм холодні та спокійні,

Такі собі чиновнички черстві.

Уже в душі нема святого болю,

І розум наш не рветься вже на волю –

Ми раді тим, що ситі і живі.

“Ще один протест” В.А Симоненко

Вірші Симоненка про Україну

Україно, п’ю твої зіниці

Голубі й тривожні, ніби рань.

Крешуть з них червоні блискавиці

Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік.

Ради тебе перли в душі сію,

Ради тебе мислю і творю —

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю!

Одійдіте, недруги лукаві!

Друзі, зачекайте на путі!

Маю я святе синівське право

З матір’ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадую про тебе,

Дні занадто куці та малі,

Ще не всі чорти втекли на небо,

Ходить їх до біса по землі.

Бачиш: з ними щогодини б’юся,

Чуєш — битви споконвічний грюк!

Як же я без друзів обійдуся,

Без лобів їх, без очей і рук?

Україно, ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова…

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

Хай палають хмари бурякові,

Хай сичать образи — все одно

Я проллюся крапелькою крові

На твоє священне знамено.

“Україно, п’ю твої зіниці” В.А Симоненко

Довго тужить сумна бандура

Про діла у старій сивині,

І якусь невідому зажуру

Навіває та пісня мені.

Не мелодія — збурена рана,

Не слова, а безжальні голки,

Тільки бачу не сині лимани

І не горді козацькі полки.

А ввижається — там, біля шляху,

На потоптаній кіньми траві

Жирний ворон, мов чорна папаха,

На козацькій сидить голові.

А навкруг порубані

Досинають сни,

І далеко бубони

Кличуть до війни.

“Українська мелодія” В.А Симоненко

Земле рідна! Мозок мій світліє,

І душа ніжнішою стає,

Як твої сподіванки і мрії

У життя вливаються моє.

Я живу тобою і для тебе,

Вийшов з тебе, в тебе перейду,

Під твоїм високочолим небом

Гартував я душу молоду.

Хто тебе любов’ю обікраде,

Хто твої турботи обмине,

Хай його земне тяжіння зрадить

І з прокляттям безвість проковтне!

“Земле рідна! Мозок мій світліє” В.А Симоненко

На всьому нашому життєвому шляху ми долаєм перепони, так у боротьбі за батьківщину загинув зовсім молодий, із гарячим серцем і великими думками Василь Андрійович Симоненко. Але після себе він залишив нам невичерпну спадщину – свої вірші. Шануйте українську мову та її історію!

Більше про Василя Симоненка ви можете дізнатися:

Хочемо також вам порекомендувати проект присвячений постаті поета. Метою цього проекту було розкрити Василя Симоненка повністю. Наприклад, його прозу та драматургію, переклади віршів іноземних поетів. А головне – вийти з рамок творів шкільної програми, познайомити читача з менш відомими, але нічим не гіршими (а може й кращими) творами. За ці роки популярність Симоненка суттєво зросла, але попереду ще багато ідей для реалізації.

Кулагіна Крістіна