Історія з життя: намагатися не можна кидати
Вона звичайна дівчинка серед тисяч інших радянських дівчат. Вона живе з надією в серці і з вірою у хоча б можливість мати щасливе майбутнє. «Без надії сподіваюсь» - так вона каже собі, прокидаючись кожного ранку. Зранку вона іде до школи, ввечері іде додому й думає: «Чи встигла мати за цей час ще раз вийти заміж?». Скільки в неї було відчимів? Сім? Може вісім? Який приклад створення щасливої родини, та родини взагалі, вона могла мати? Напевно, це відгукнеться в її власних спробах у майбутньому, але поки що вона цього не знає. Відгукнеться разом із синцями від шнура, праски і багато чого іншого, що траплялося до рук матері.
Її життя не таке й вже погане: поруч з нею міцне почуття гумору та друзі, з якими доля ще не розвела. Влітку – до родичів в село, а там… Парне молоко, домашня сметана, друзі дитинства та найулюбленіша людина у Всесвіті – бабуся зі слідами кіптяви на обличчі. Ці сліди значать, що в хаті на столі вже стоїть казан із найсмачнішою картоплею.
Вранці – на город, ввечері – потайки у клуб на дискотеку. Потім гуляти селом, де немов сконцетровані всі зорі світу. Гуляти до четвертої ранку, швидко спати (або спати швидко) і о шостій на город. Здається, звучить не так вже й погано.
В старшій школі її віддушиною були листи її подруги з іншого міста, яка розповідала їй про університет. Коли школа закінчилася, вона вирішила поїхати до неї і там вчитися, бо час дозволяв, освіта ж безкоштовна. І проблем з житлом не буде, бо одного разу вона отримала листа не від подруги, а від її матері: «Валюню, приїзди до нас! Ніяких гуртожитків, будеш в нас жити». Вона знала якою буде реакція матері на її намір отримати вищу освіту, тому тікати на вокзал, а звідти до іншого міста, їй допомагала вся вулиця. Сумки з речами були в одного друга, ховалася декілька годин до потяга у іншого.
Вокзал. Підійшов потяг, виходять люди. «Без надії сподіваюсь», думала вона, побачивши мати з дядьком, що прямували до неї. Вони пішки гнали її до самого дома, сварили останніми словами. Потім від матері вона почує слова, які вона буде пам’ятати мабуть до останнього подиху: «Що, погань, хочеш розумною бути? За верстат, як я!».
Вона вийшла заміж, коли їй не було ще й двадцяти. Зрозуміло, щоб втекти подалі від дому, де живе жінка, яку вона змушена називати мамою. Далі – не вийшло, розлучення. Після драми – багато роботи. В Сибіру, куди вона поїхала працювати на «велике радянське будівництво» вона зустрічає хлопця, свого майбутнього чоловіка. Далі проста формула: квіти на подушці + ранкова гаряча кава у холодному вагончику + рука в руці = кохання, а потім і шлюб.
«Я не живу життя, я йому протистою». Такий лейтмотив вона обрала вимушено, залишившись одна з маленькою дитиною після зради чоловіка. І знову багато роботи, і знову відповідальність, яка, як їй іноді здавалося, їй не по силах.
Втомившись від копирсання у прірві думок, вона прикрила очі.
- Бабусю? Все добре?
Відкривши очі, вона побачила дорослу дівчину, яка схвильовано дивилася на неї.
Як це? Невже майже все життя минуло? За плечима немає великого капіталу, кар’єри чи міцної дружньої родини. Доросла дитина, яка не виправдала надій і вже доросла онучка, яка всіма силами намагається ту надію повернути.
- Бабуню, я ж зовсім скоро мільярдершею буду, знаєш? От закінчу університет, буду заробляти купу грошей і відвезу тебе у навколосвітню подорож. Віриш?
Вона посміхнулася і подивилася в очі онучки, в яких було так багато надії, що навіть хотілося ту надію перейняти. Може в неї ще є шанс відчути щастя? Може життя ще не закінчилося? Може в тому житті було забагато роботи, негативу та замало надії?
- Вірю. Сподіваюсь, — відповіла вона з посмішкою.
Олександра Кутова