365 днів війни: як пройшов дня нас цей рік
Війна. Слово яке несе за собою смерть, біль, сльози, горе та втрати. Для когось усі жахи війни почалась 24 лютого 2022 року, а хтось посекундно пам’ятає ту зиму в Криму і весну на Донбасі у 2014 році, залишились і ті, хто пам’ятає цей страх ще з 1941 року. Ніхто не хотів вірити в те, що у 21 столітті може початися така кровопролитна подія. Цьому передували як містичні знаки: падіння ялинок у багатьох містах країни, кружляння великих зграй воронів, розірваний вітром навпіл прапор, так і реальні попереджувальні знаки: накопичення військової техніки російської армії на кордоні, заклики збирати тривожні валізи, перевірка справності сирен для попередження повітряної небезпеки, гучні заголовки закордонних ЗМІ про наближення повномасштабної війни на території України. Таке палке бажання кожного жити спокійно у своїй країні, порушив “старший брат” українського народу, який знову приніс на наші землі смерть і розруху. Скільки синів України знову проливають свою кров за незалежне і спокійне існування. Скільки матерів з болем на серці чекають своїх дітей і як гірко вони їх оплакують. Скільки дітей залишаються лише зі спогадами про своїх батьків, бо їх життя забрали російські бомби.
Ранок 24 лютого напевно, що пам’ятає кожен українець. Саме тоді наше життя розділилось на “до” та “після”. Того ранку люди прокидались від гучних вибухів, дзвінків рідних і новин про те, що армія рф все ж таки перетнула наші кордони і в повітряному просторі з’явилась російська авіація. Людей охопив непереборний страх та розпач, ніхто не знав, що робити, як діяти далі, але в ту ж мить кожен для себе визначив єдину мету — вижити. У всіх українців, в кожному куточку світу з’явилась одна спільна ціль — перемогти і жити спокійно у своїй незалежній і суверенній державі.
З перших днів віськомати у всіх містах були переповнені, чоловіки і жінки хотіли вступити до лав ЗСУ та ТрО, щоб захищати рідні міста, також добровольцями до армії пішли французи, американці, британці та грузини, не залишились осторонь білоруси та росіяни, які проти режимів своїх президентів. Не дивлячись на сильне емоційне напруження, знайшлись люди, які взяли себе в руки і почали скеровувати людей до дій. Кожен українець від малого до старого, з різним соціальним статусом розпочали боротьбу в тилу, роблячи великий вклад на шляху до перемоги. Таким чином почали відкриватись волонтерські центри, благодійні фонди, блогери, співаки, ведучі та актори почали відкривати збори на потреби ЗСУ чи цивільних які постраждали, звітуючи про кожен свій крок і витрачену копієчку, тим самим мотивуючи людей. Охочі мали змогу пройти курси першої медичної допомоги, підлітки та жінки почали плести маскувальні сітки, робити окопні свічки, безпритульні люди почали здавати скляні пляшки для коктейлів-молотова, не дивлячись на те, що це був їх заробіток, бажання жити у вільній країні було більшим. ІТ-спеціалісти почали активно штурмувати російські банки, бази даних, знаходили контакти російських артистів і оприлюднювали цю інформацію.
В українців прокинулась національна свідомість, усі російськомовні активно почали переходити на солов’їну, просувати український медійний контент, ті хто покинув країну активно відстоюють права своєї Батьківщини, її честь та гідність за кордоном. Завдяки творчості українських співаків, дизайнерів, фотографів, активістів та блогерів світ почав дізнаватися більше про війну в Україні, про історії людей постраждалих від війни, про нашу культуру, історію та традиції. Кожна написана пісня підіймає бойовий дух українців, кожен знаходить в них відгомін зі свого життя. На часі стали і старі пісні УПА, ОУН та УСС переспівані на сучасний лад, вони набули для народу зовсім іншого значення. Окрім перемог на полі бою ми перемагаємо в медіапросторі та всесвітніх конкурсах. Гурт “Kalush” з піснею “Стефанія”, яка стала гімном українських матерів перемогла на Євробаченні, фотографії бійця з полку АЗОВ Дмитра Козацького побратимів на “Азовсталі” швидко поширились мережею, а згодом їх надіслали на фотоконкурс, де вони також одержали перемогу. Це безсумнівно надихає і надає віру на те що ми переможемо.
Незамінною рисою характеру кожного українця є гумор. Ми настільки сильні, що навіть у такий важкий час створюємо різноманітні ньюзджекінги, які активно поширюються мережею та навіть виходять за межі інформаційного простору країни. Чого лише вартують меми про “товаришування” Макрона та Зеленського на початку війни, легендарна Чорнобаївка, арешт Медведчука та звернення його дружини до президента Туреччини Ердогана, “Добрий день everybody ” Бориса Джонсона, локальний мем про пана Куртєва та маршрут 14 трамваю, жарти голови військової адміністрації Миколаєва Віталія Кіма та 2-3 тижні Олексія Арестовича. Саме гумор не давав з головою поринути у смуток і розпач.
Про себе нагадали і закордонні зірки українського походження, вони активно почали надавати слова підтримки та фінансово допомагати нашій армії і постраждалим, їх вклад є також великим кроком до нашої перемоги.
Кожен на цій війні когось або щось втратив, зараз ми маємо незліченну кількість трагічних історій, які будемо пам’ятати ще довгий час. Ця війна вже триває 360 дні. Це 360 дні незламності, сили, відчайдушної боротьби та жаги до життя. Російська Федерація не перший раз посягає на землі, історію, свободу та незалежність нашої країни, обмежуючи наші права та свободи. Ми чудово знаємо свою історію і знаємо, що кожне таке зазіхання на наші землі закінчувалось перемогою нашого народу. Тому зараз від нас потребуються сили, терпіння та віра лише в наших військових та перемогу України.
Вікторія Іванова