Нагорода за навчання чи путівка в один кінець: рецензія на фільм «Голос Людмили»

«Голос Людмили» — це датського-шведсько-український документальний фільм режисера Гуннара Бергдаля, який вийшов у 2001 році. Історія, яка покладена в основу стрічки стала знов популярною наприкінці минулого року, коли вийшов новий американський міні-серіал від HBO «Чорнобиль». Почалися спори стосовно правдивості зображення історії родини Ігнатенко.

Про що фільм?

Під час перегляду документальної стрічки ми дізнаємося про те, як жила та живе зараз Людмила Ігнатенко. Повертаємося до її минулого. Вона вже понад 5 років живе у Прип’яті та працює кондитером, оскільки отримала після успішного закінчення технікуму «щасливе» розподілення, як їй здавалося тоді. У 1986 році їй було 23 роки, вона була на п’ятому місяці вагітності і щасливо одружена з чоловіком Василем, який працював пожежником. В ніч з 25 квітня на 26 квітня сталася аварія на Чорнобильській АЕС, а Василь був першим з пожежників, які гасили пожежу на 4 реакторі. Він зазнав великої кількості радіації та помер 13 травня 1986 року. Усі його останні дні поряд була його дружина. Ось власне про це ми й дізнаємося у фільми. Це фільм -розповідь про минуле, теперішнє й майбутнє Людмили Ігнатенко.

Як знято?

Разом із Людмилою ми проживаємо її дні: разом їдемо на ринок, готуємо, займаємося хатніми справами, їдемо до Москви – на кладовище та до лікарні, де провів свої останні дні її чоловік, а також подорожуємо разом до її рідного міста Прип’ять. Завдяки цьому прийому виникає відчуття, що про своє життя вона розповідає саме тобі: де лежав її чоловік, як він її називав та ніби вона постійно звертається до тебе з німим питанням в очах, де постійно сльози: «Чому все сталося так? Чому саме він загинув?». Ще тут також використовують документальні стрічки з різних подій: як будували Чорнобильську АЕС, як жили у Прип’яті люди, як відбувалась евакуації та ліквідація наслідків. Усі ці відео доповнюють загальну картину та допомагають акцентувати увагу на певних моментах.

Моменти, що зачепили

  • Людмила стоїть на фоні жилих домів у Києві та говорить, що в цих 21 домі живуть родини, яких евакуювали з Прип’яті, Чорнобиля та сел, які були поряд. Далі йде панорама цих будинків. Розумієш, що це є велика трагедія для людей… Нехай їм й дали ці квартири, тут у Києві та вони все одно хочуть повернутися додому.
  • Вона наважилася та сказала глядачам, що ніхто їм не говорив про те, що пожежники отримали радіацію. Довгий час їх обманювали, говорячи, що вони отруїлися газами. З фільму, розумієш, що матері, дружини та діти цих ліквідаторів навіть про їхню смерть багато чого не знають. Вони були ніким, бо навіть де поховати коханих та який пам’ятник поставити не могли вирішувати. За них рішення приймала влада.
  • «Надеюсь, что больше таких ошибок не допустим не мы, не наши дети», — так вже у кінці фільму сказала Людмила. Саме ця фраза й описує цю трагедію – багато фатальних помилок, які призвели до всього цього жахіття.

Те що потрібно читати поміж рядками та кадрами…

  • Перед глядачем йдуть кадри з документальної стрічки про те, як будували ЧАЕС. І тут лунають такі слова: «Все тут было впервые: и первый бетон, и первый шок, и первые неудачи, и первая трудовая победа, и первая любовь…». У наступному кадрі ми бачимо очі Людмили, які наповнені сльозами. Виникає така думка: «а для когось остання любов…». Тобто, весь цей життєрадісний текст розбивається об трагічну реальність 1986 року, коли вибухнув 4 реактор на ЧАЕС.
  • «Хотілося жити, народжувати дітей», — так сказала головна героїня фільму. І в тебе виникає одразу думка: «але все вийшло навпаки». Одразу згадуєш долю Людмили: жити – живе поміж минулим та теперішнім (усюди фотографії Васі, постійно згадує його, навіть її син росте поміж цих спогадів), народити – народила дівчинку, яка померла через п’ять днів, після пологів, бо прийняла усю радіацію матері на себе.
  • Показують кадри зі звичайного дня в Прип’яті, де всі танцюють, гуляють та радіють життя. Грає весела музика та раптом вона різко завершується та далі йдуть кадри пустої Зони вже… Було життя, а тепер нічого.

Чому коли вийшов фільм «Чорнобиль» згадали про стрічку «Голос Людмили»?

22 листопада 2019 року Людмила Ігнатенко дала перше інтерв’ю BBC після багатьох років мовчання. Приводом став вихід нового серіалу «Чорнобиль», де акцент було зроблено на героїні з однойменним прізвищем та долею. Про те, що вийшов новий міні-серіал вона не знала. Дізналася лише коли журналісти почали ломитися в її квартиру.

«Мені настільки було боляче. Стільки лживих кадрів у фільмі», — говорить в інтерв’ю BBC Людмила Ігнатенко.

Найбільше її обурив момент, коли Василь кричав, бо такого не було.

«Вася в мене був дуже терпеливий та врівноважений. Він не влаштовував істерик. Ніколи», — емоційно продовжує Людмила.

Так дійсно, їй дзвонили представник HBO з Москви та питав чи не хотіла б вона стати їхнім консультантом. Людмила погодилася. Їй ще два рази дзвонили та дізнавалися про певні деталі, а потім цей представник зник і ніколи більше не з’являвся. Але телеканал говорить, про те, що Людмила все знала та не була проти змалювання у фільмі їхньої з Василем історії.

Але тут є ще однин момент. Автори серіалу були дуже натхненні книжкою Світлани Алексієвич «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього». Стосовно достовірностей та художніх прикрашень цієї книги ходять легенди. Ось і Людмила, коли прочитала працю білоруської письменниці обурилася та зв’язалася із нею, запитували чому так багато прикрашень та того, що в реальності не було. На що Світлана відповіла: «Це більше художній роман, ніж документальний».

Кому цей фільм буде цікавий?

Документальна стрічка «Голос Людмили» захоплює нестандартною зйомкою та способом подання історії, особливо враховуючи рік зйомок. Фільм буде цікавим усім хто цікавиться історією Чорнобиля та хоче більше дізнатися про долю дружин загиблих ліквідаторів. Ці події так чи інакше стосується кожного з нас, оскільки події Чорнобиля впливають на Світ і зараз, та буде впливати ще щонайменше 700 років, отже фільм може зацікавити будь-кого.

Підготувала студентка 3 курсу Юлія Чернявська