Нічого не завадить на шляху до улюбленого діла!

Еліна Околіт — професійний фотограф, займається благодійністю, одна із активістів "СміхоНоси", веде активний спосіб життя. В 5,5 років вона перенесла нейроінфекцію з ускладненням на ноги. За одну ніч в лікарні її життя кардинально змінилося. Еліна розповіла, як вона йшла до своєї мети, незважаючи на перешкоди.

– Що ви відчуваєте, коли вас називають інвалідом?

– Коли так кажуть, я завжди відводжу очі. Але, намагаюсь завжди всім донести, що це не доречний термін і дуже грубо звучить. Тому що, ми не якась окрема каста, ми не покидьки суспільства, а звичайні люди, як і всі інші! Просто спосіб пересування різний і все. Ніхто взагалі не застрахований від цього ніколи. Особистість залишається особистістю. Тому найкоректніше

сказати — людина з інвалідністю. Впершу чергу — людина. Інвалідність — не вирок! Люди живуть дуже яскравим життям, подорожують, працюють, змінюють країни, народжують дітей, створюють круті проєкти.

– Як ви заробляєте собі на життя?

– Фотографія – моя улюблена робота. Зараз хочу вводити в друк фотокниги та полотна. Потрохи рухаюсь в напрямку фотостоків, так як завжди є, що туди завантажити. Але займаюся фотографією не заради грошей.

– Як ви прийшли до фотографії?

– Фотографія завжди була особлива для мене. Напевно наш з нею шлях почався ще з дитинства. Коли я приїжджала до бабусі і дідуся у село, одним з найулюбленіших занять було дивитися фотографії з дідусем, слухати його історії. Так, я зрозуміла, що фотографія несе в собі важливий момент, історію. Потім у брата брала його цифровий фотоапарат. Намагалася передати завжди те, що бачу, як відчуваю, показати світ і людей, своїми очима. Потім з’явилася моя перша особиста камера. Знімала суто для себе, для друзів. Але були ті люди, хто говорив, що я не повинна ховати свою любов до фотографії, а займатися, розвиватися в цьому. Поїхала на майстер-клас до фотографа і ще більше закохалася в світ фотографії, але не вистачило сміливості заявити про себе. І знову це відклалося в довгу шухляду на 2 роки. А потім трапився дуже переломний момент в житті. Коли життя показало, що немає часу для страху. Тоді я мала фотографувати день народження, але були сумніви … Той день був знаковим. Потім я записалася на курс в фотошколі PhotoStudy. Після навчання, побувала на різних фототусовках, конференціях, познайомилася з багатьма фотографами. Так і почався мій шлях фотографа.

– Розкажіть як проходять ваші зйомки? Як вам вдається знімати з різних ракурсів?

– По-перше, поворотний екран в камері, тому можу підняти і опустити. По-друге, взагалі багато обмежень в голові. Можу і лягти на землю, якщо потрібно, і руку підняти. Зйомки, часто, проходять дуже затишно. Я не знімаю зараз без особистої зустрічі і знайомства. Мені дуже важливо, щоб був контакт. Тільки тоді можна досягти результату, за яким приходять. Тільки тоді людина розкриється більше. Я намагаюсь дізнатися про людину, як про особистість більше, ніж просто його ім’я. Ми спілкуємося, гуляємо, п’ємо чай, розповідаємо історії, танцюємо, співаємо, слухаємо музику і під час цього я знімаю. На перших зустрічах, я мало обговорюю з людьми зйомку, просто говоримо, як хороші знайомі і тоді на зйомку до мене вже приходять друзі. Я не люблю слово — клієнти. В мене не клієнти, а друзі!

– Що підштовхнуло вас займатися волонтерством?

– Я завжди наповнювалася, коли робила щось для інших щиро, кому це було потрібно. Тому, що в світі волонтерства, як і в інших сферах є різні люди, ситуації і перешкоди. Важливо робити від серця. Лікарняна клоунада «СміхоНоси» — стала моїм рятівним колом. Ти йдеш віддавати, а отримуєш набагато більше. Серце наповнюють любов’ю і світлом. Вчать важливим речам і діляться неймовірно глибокими думками. Було складно морально за весь час, але від вчинків дорослих. Від того, що крадуть дитинство в стінах лікарень. Потім, звичайно розумієш, що так краще, але спочатку дуже складно це зрозуміти і прийняти.  Коли заходиш до палати, де одна дитина контактна, друга підключена до системи, а третя – закрилася від усіх. І ти намагаєшся знайти той самий ключик, дізнаєшся, що їй приносить радість. Історії, що траплялися за час волонтерства – голосніше різних слів.

– У вас в Instagram зазначено, що ви ведете активний спосіб життя, розкажіть про це.

– Дуже люблю різні поїздки! Люблю бувати в різних місцях, особливо ближче до природи,знайомитися з різними людьми. Наприклад, мрію потрапити в Карпати, Явірник, до Янко Деревляному. Люблю гори, з крутими хлопцям з On3Wheels підкорили вершину — Високий Верх. Хочу в Карпати з наметами,люблю байдарки. Хочу відвідати різні селища в Карпатах, познайомитися з їх жителями. У різних країнах хочу побувати, була в Іспанії  і в Польщі.  Хочу в Грузію, Азейбарджан, Італію, та й багато інших. Стоп- кран в мене рідко спрацьовує. По різних містах, особливо в Київ, дуже часто їжджу!

– У вас є гасло, з яким ви йдете по життю?

– Колись, я сказала дуже важливі слова для мене: «Пам’ятайте, фотографією і всім, що ви робите, можна торкатися найголовнішого – серця!» Тому моє гасло таке – щоб я не робила, робити так, щоб торкатися серця!

Єлизавета Коломоєць