Чому в Україні є домашнє насильство, сексизм та мізогінія: топ дефективних прикладів боротьби із гендерною дискримінацією
Хочу почати з того, якими безглуздими мені здаються прояви сексизму. Навіть із власного досвіду можу сказати: жінки нарівні з чоловіками; жінки стають професіоналами, досягають успіху, реалізують себе у житті. У мене є кохана дівчина, з якою я вже чотири роки та яку палко кохаю. У свої 21, вона – менеджер солідної мережі меблевих магазинів. У неї більше можливостей, ніж у мене. Вона досягла більшого успіху, аніж я. За це я її дуже поважаю.
Я проти сексизму та за рівність жіночих і чоловічих прав. Однак деякі сучасні прояви боротьби проти сексизму викликали в мене глибоке обурення, і ось чому…
***
Почну з матеріалу “Монологи вагіни, або активістки проти насильства” на сайті “УП”.
Бентежить погляд кураторки вистави на військові конфлікти: “Активістка додає, що під час військових дій незрозуміло: як документувати факти, як гарантувати безпеку цим жінкам, відкритим лишається і питанням доступу до правосуддя на території воєнного конфлікту”. Тобто, за словами Лесі Пагуліч, військовий конфлікт – це такий собі зал засідань, де все систематизовано і, перш за все, за зразками міжнародного права, де діє Європейська Конвенція про захист основоположних свобод?
Одного разу я спілкувався з викладачкою нашого факультету. Розмову обірвала нахабна студентка, що вихором залетіла до кабінету та зажадала від викладача, щоб та пройшла тест на тему приниження прав ЛГБТ-спільноти в Запоріжжі для курсової роботи. Студентка зауважила, що своїми відповідями викладачка зробить внесок у світову науку, бо конкретна проблема у Запоріжжі так само серйозна, як і проблема війни на Сході України.
Такий погляд на речі, коли ти намагаєшся зробити вигляд, ніби є щось серйозніше за море трупів, намагаєшся в ньому побачити окремі явища та проаналізувати їх за допомогою абстрагування – це говорить лише про сліпоту, ба навіть неадекватність конкретної людини. До слів кураторки вистави: як документувати щось на території, де проходять воєнні дії? Риторичне питання, як на мене.
Куди ж без навіювання? Щоб підтвердити власні думки авторитетними поглядами, автор наводить цитату американської дослідниці Шейксвіль: “Ми живемо в культурі зґвалтування, де жінки постійно відчувають загрозу насильства – від небажаних сексуалізованих зауважень, доторків та домагань до безпосередньо зґвалтування”. Не погоджуюся, що робити акцент треба на цьому. Ми живемо не в культурі зґвалтування, а в культурі злочинності, котру держава не може (або не хоче?) змінювати. Конкретна цитата – вирване з цілісного тексту речення, звуження масштабної проблеми, що призводить до неможливості її розв’язання.
Взагалі розстановка неправильних акцентів – те, чим пронизаний матеріал (а, можливо, і вистава загалом). “Спочатку до слова «вагіна» просто звикали. Надто незвичне й ріже вухо. З огляду на дружній шум у залі відчувалося – поступово прийняли й занурилися в історії жінок”. По-перше, потрібно чітко зрозуміти, навіщо автор пише про це. До слова “пеніс” суспільство також не звикло. Тому робимо висновок: якимось чином це має бути пов’язано із боротьбою проти насилля над жінками. Але як це допоможе викорінити проблему сексуального насильства? До чого тут взагалі сприйняття слова на слух? Жінки, повторюючи слово “вагіна”, перестануть боятись говорити про проблеми сексуального насильства? Самі злочинці прийдуть, почують “вагіну” та змінять свій світогляд? Дуже невпевнений у цьому.
Важливим є коментар самої авторки публікації, що допоможе нам рухатись далі від вистави до кампанії проти сексизму у ЗМІ. “Дехто щоправда не витримав. Попереду мене сидів чоловік середнього віку. Йому, очевидно, було дуже незручно бути тут – він весь час щось шепотів своїм двом знайомим (дружині й сестрі?). Після діалогу четвертої жінки й промовлених у сотий раз слова «вагіна», він вирішив піти. За ним покірно поспішили його супутниці”. Як зручно було зробити конкретний висновок про людину. Такий підхід до речей – те ж саме, що сказати, буцімто самі жінки винні в тому, що їх зґвалтували. Автор узагальнив поведінку чоловіка без жодного аргументу – те ж саме роблять і люди, які називають винуватицями самих жертв зґвалтування. Узагальнюючий принцип – це найбільш руйнівний спосіб мислення в розв’язанні проблеми сексуального насильства. Він створює нікому непотрібну агресію, що тягне за собою лише деструктив.
***
Отож, дискримінація жінок-політиків у ЗМІ за статевою ознакою…”«Жінкам не місце серед реформаторів», адже «вони – створіння другорядні», і взагалі краще їм займатися кухнею і там показувати «свої вибрики». Таких висловлювань в українських ЗМІ не забракне, і це в країні, яка понад усе прагне змінити своє обличчя та свою сутність, хоче бути серед європейської спільноти”. Особисто я не бачив ніде жодного журналістського матеріалу сексистського характеру на політичні теми. Взагалі 0. А от запам’ятати висновок, наведений вище (про чоловіка, котрий пішов з вистави) варто. Запам’ятати і не чинити так само. Бо це – не журналістика, а низькоякісний блог у Фейсбуці.
На сайті “Поваги” також сказано:
При цьому гіперпосилання на “світове дослідження” нема, а є лише пояснення під основним текстом:
Слід загуглити дослідження конкретного центру за 2013 рік. Ідеться про вибори на посаду мера округу Колумбія. “Повага” вдає, ніби конкретне дослідження доводить упередженість виборців до Мюріел Баузер, жінки-кандидата, яка (упередженість) виникла під час передвиборчих змагань. Однак насправді 2013 року Баузер посіла третє місце не через дискримінацію, а тому, що Томмі Уелс, інший кандидат, проводив доволі прогресивну передвиборчу кампанію. Треба звернути увагу на таблицю та висновоку конкретному дослідженні:
Можливо, я просто знайшов не те дослідження? Можу помилятись. Саме тому я написав на пошту “Поваги” та не отримав жодної відповіді досі. Висновок, який можна з цього зробити, — “Повага” маніпулює результатами дослідження LRP.
(До речі, цікавий факт: у 2015 Баузер перемогла на виборах і стала мером округу Колумбія. Спираючись на висновки “Поваги”, можна подумати, що дискримінація якимось містичним чином зникла і виборці почали знову адекватно ставитися до жінки-кандидата)
***
На окрему увагу заслуговує спільнота Фейсбуку “Сексизм та мізогінія”. Група є загальнодоступною, тому присутні у ній як чоловіки, так і жінки. Читаємо правила групи: “ми ставимося одна до одної з повагою”. Адміністратори формулюванням дискримінують чоловіків та вважають, що вони не можуть бути проти сексизму у суспільстві.
“Ми не займаємося дистанційною діагностикою.”. Насправді, вони займаються. Пост із групи.
“ми не хамимо іншим.”. Насправді, вони “хамлять». Коментар під постом.
“ми не ставимо під сумнів досвід і спостереження інших людей.”. Насправді, вони ставлять.
“ми не кажемо іншим, що їм робити, а що ні.”. Насправді, вони кажуть.
“ми ставимося одна до одної з повагою.”. Насправді, вони не ставляться.
Не знайшов тільки про “матюки”, бо насправді вже втомився від цього “притягування за вуха” та суцільного потоку принижень людей як у постах, так і в коментарях.
Взагалі не зрозумів сенсу цієї спільноти, що по суті конденсує тільки агресію та злість.
***
Є фемінізм – боротьба за рівність прав жінок і чоловіків. А є радикальний фемінізм – коли конкретний рух використовують у своїх власних інтересах. Чого тільки варті коментарі голлівудських зірок до і після “сексуального насильства” з боку режисерів.
Радикальний фемінізм – це, на мою думку, фашизм зі знаком мінус, регламентований навіть Стамбульською конвенцією. Одним із завдань конвенції є “сприяння викоріненню всіх видів дискримінації щодо жінок, сприяння рівноправності між жінками та чоловіками та розширення прав жінок”. Трактувати маркований пункт можна в такому контексті: “Дайте нам додаткові права, бо ми слабші від чоловіків”. А нацисти в Німеччині 1939-1945-их років вважали, що у них мають бути додаткові права, бо вони були нацією надлюдей…
Я хочу сказати, що в деяких випадках документи та пункти на кшталт наведеного слугують для дій, котрі на поверхні можуть виглядати прозоро, однак справжні мотиви людей, котрі фінансують, наприклад, екстремістські феміністичні мітинги, — це суспільний піар, що не має жодного стосунку до вирішення жіночих проблем. У кращому випадку – піар…
***
Насильство над жінками – це надзвичайно гидке явище, якому не місце в сучасному суспільстві. Однак описані вище методи, за допомогою яких з ним намагаються боротися, на мою думку, є максимально неефективними.
Для того, щоб насильства не було, потенційні злочинці мають боятися покарання. Однак їх на карають через те, що про злочин просто не повідомляють. Але чому не повідомляють про злочин?
Звичайно, можна було б звинуватити жертв у боягузтві. Однак Центр інформації про права людини вважає, що не треба боятися; потрібно звертатися до правоохоронних органів по допомогу.
Побудуймо ланцюжок подій. Жертва насильства звертається до поліції, де існує тенденція звинувачувати самих жертв у злочині. Припустімо, що жертву не звинуватять. Жертва пише заяву. Чоловіка жертви викликають до відділку, погрожують кримінальною відповідальністю. Уявіть собі дії розлюченого ґвалтівника, якого: а) можуть не посадити; б) а тим паче, якщо посадять. Також, якщо цей самий ґвалтівник забезпечує сім’ю грошима, що робити бідній жінці, котра через якийсь час буквально зубожіє без засобів до існування?
Центр інформації про права людини не вбачає згубних наслідків у таких порадах. Держава ж, у свою чергу, не має адекватних інструментів для впливу на ґвалтівників та допомоги жертвам насильства.
Поки держава не почне проводити прогресивну політику для подолання конкретної проблеми – нічого не зміниться. Люди не будуть говорити про проблему. Злочинці не будуть покарані.
Степан ЛИМАНЕНКО