«ДВ»: Дозвольте відверто
1-4 листопада в ЗНУ був тиждень першокурсників, які рвали і метали, показуючи свої вміння. «Дозвольте відрекомендуватися» - ось назва цього заходу, де новобранці показали свої таланти і зробили з іскри вогонь, розпаливши щорічну межфакультативну війну
Корінь усіх зол
Якщо бути чесним, шлях до одного виступу проходив через терні нервів, втоми і повного розчарування в собі. Вся підготовка до «ДВ» була таким собі ущільнювачем для створення, в деякому розумінні, «сімейних» уз на потоці. За місяць університет став місцем, де ти стирчиш по 10 годин, хоча і не повинен. Якщо на посвяченні ти бачив якесь суперництво між групами на потоці, то тепер прийшло усвідомлення, що ви в одному човні. І все відбувається, як будь-якій сім’ї: період піднесення, період занепаду, період звикання. І ти зовсім не можеш контролювати це. З самого початку, коли ти пройшов проби (а в моєму випадку я забув слова пісні і вилаявся в мікрофон), тебе охоплює романтика і бажання діяти, показати всім, який перший курс прийшов цього року, але потім ти починаєш шкодувати, коли стає занадто важко. Навіть починаєш ненавидіти свій максималізм, завдяки якому ти потрапив сюди.
Кожна репетиція така…
«І ось ми всі зібралися. Ми — журфак, ми все зможемо! А що нам взагалі робити?» Приблизно такими питанням я задавався в перший тиждень репетицій. Звичайно, ми підібрали конкретні номери, почали їх «проганяти», але цілісної концепції не намічалося. Ще й почали з’являтися перші сумніви в правильності свого рішення. Я ненавиджу танці, а мене засунули у флешмоб. Мені було зовсім не смішно і, як я помітив, деяким теж це не подобалося. На щастя, я вирвався з нього, щоб присвятити себе єдиному номеру з гітарою.
Перші два тижні — суцільна плутанина і пора здивувань. Ви репетируєте окремі номери, починаєте звикати і думаєте: «Так, проблеми є, але хоч далі не буде гірше». Ага, якими наївними ми були.
Репетицій стало більше, збільшилися за часом, до пар і після них. Навіть, якщо твоя роль по сценарію тільки в тому, щоб просто бути на сцені і нічого не робити, ти зобов’язаний бути присутнім. Почалися конфлікти, образи, непорозуміння. Найжахливіше — це коли тобі потрібно зробити якусь дію на сцені, і ти не знаєш, як це правильно зробити, адже тобою керують 4 людини, і кожен по-різному, а догодити треба всім окремо. Один каже: «Зроби це як божевільний!», а другий: «Чорт, чому ти ведеш себе як ненормальний?».
Моя спина відвалювалася через те, що я носив гітару кожен день. Це почало веселити навіть декана.
Я бачив втому в очах кожного учасника. Ми стали братами по нещастю і зрозуміли, що виступ близько, а відчуваємо ми себе нікчемами.
Фінальним акордом репетицій став останній тиждень. І якимось неймовірним чином нам в голову б’є такий драйв, що робота йде старанніше. Напевно такий настрій був підігрітий тим, що тиждень «Дозвольте відрекомендуватися» вже розпочався, деякі факультети вже почали виступати і з’явилося з чим порівняти. Ми працювали, як скажені, а коли закінчували — хотіли ще. Навіть у такого скептика, як я, з’явилася віра в краще. Ті, хто не беруть участь, вирішують створити потужну фан-зону, і коли залишається кілька днів і бачиш, що ви маєте, то приходить усвідомлення, що вся погань і бруд, через яку ми пройшли — на краще. З’явилася величезна самовпевненість.
У бій, за факультет!
Ранок напередодні виступу. Нас знімають з пар і ми «рєпаємо» так, як ніколи. Більшість людей хвилюються, а я з якоїсь причини спокійний. Ось і настав час розплати, час збору врожаю.
Ті півгодини перед виступом я б назвав годиною каяття. Ми учасники та студрада приносимо один одному вибачення за всю гидоту, що була до всього цього. Чорт, як же мило це було. Шкода, що все це закінчиться.
З цією думкою я стояв у вузькому коридорі виходу на сцену, під холодною стіною, розглядаючи обличчя мовчазних учасників. Цікаво, що було у них в голові? Але не суть. У той момент ми були єдиним розумом. Розумієш, що насправді ворожнеча не так значна: філфак йде зі сцени, поступаючись вам місце і хлопці кажуть, що будуть вболівати за нас.
І ось ми на сцені. В той момент втрачаєш пильність, не тямиш скільки часу пройшло і дієш на автоматі. Помічаєш кожну дрібницю і її важливість. Ми надривали горлянки, спини і… свої сподівання. Моя надія пропала відразу ж, як я зрозумів, що мою гітару майже не чути (добре, хоч на якість це не вплинуло, але вдарило по моїй самооцінці). Наша фан-зона бушує, ми відриваємося, запрошена група вибиває кожну ноту. Але щось деякі люди надто серйозні. Все одно наприкінці ти з упевненістю кричиш: «Журфак!», не думаючи про наслідки.
Ось і результат місяцю виснажливої праці — по суті ,незрозуміло, чи добре все пройшло, чи ні.
Вони повернулися з бою
Тільки після того як ми зійшли зі сцени, нас осінило, що настав кінець. Горді і втомлені. Починається етап: «Очікування розбору польотів». За цей час всі розбігаються хто куди, а через тридцять хвилин знову збираються на сцені для дружного поклону. Це виглядає як гарний кінець, перемогла дружба і всі задоволені, але ні. Звичайна формальність. Як тільки залишаються судді і учасники — починаються розбирання.
Не буває ідеальних виступів. Когось хвалили більше, когось менше. Нас звинуватили в нарцисизмі і в буйності фан-зони. В очах кожного можна було спостерігати бажання закінчити це все якомога скоріше. Ми вижили і пройшли через пожежу факультативної війни. А коли війна закінчена, ми раді тому, що ми живі. Тут так само.
Все закінчується в студраді, яка набита людьми досхочу. Не знаю, чим займалися інші факультети, але у нас радісні крики, похвала, загальна любов і ейфорія досягли апогею. Склянки вгору, радісний вигук, гімн!
Історія «Дозвольте відрекомендуватися» ще недописана до кінця, тепер її будуть завершувати ті, хто потрапить на урочисте закриття 17 листопада. Ті, хто зійде на сцену гала-концерту, вже будуть визнані гідними. Але чомусь у мене складається відчуття, що хто б там не перемiг, кожен впевнений в тому, що він — найкращий. Така істина. Хто що думає, в то й вірить, а хто переможе, буде потім дратувати всіх своєю гордістю. Головне в тому, що все «ДВ» — не більше ніж ще один доказ веселого студентського життя.
Автор: Євгеній ТЕРЕЩЕНКО