Інтерв’ю: реалії життя за кордоном під час війни
Менчикова Єлизавета, як і багато інших студентів ЗНУ виїхала за кордон через війну на території України. Поговорили про емоційний стан, подальші плани та труднощі.
Лізо, як довго, і в якій країні ти знаходишся?
Я знаходжуся у Німеччині з 9 березня. Тож пройшло майже три місяці.
Як приймали рішення виїхати з України? Що стало каталізатором?
Насправді це було суперечливе рішення. І приймалося воно майже два тижні. Я з батьком зважували всі плюси і мінуси підвалів, перебування вдома та виїзду. Каталізатором став обстріл Запорізької АЕС. Батьки хвилювалися, що повториться сценарій ЧАЕС. Тому вирішили рано вранці виїхати просто трохи подалі від Запоріжжя — кудись на захід України. І думаю та подія 4 березня, якщо не помиляюся, стала каталізатором не тільки для нас. Затори були страшенні усі подальші 4 дні в дорозі.
Як відчувала себе у перші дні у чужій країні?
Я напевно ще не могла до кінця усвідомити це. Усе відбувалося так швидко, рішення приймалися спонтанно. Якщо думати про першу реакцію за кордоном, а це саме у Польщі, то ми просто зробили на один крок більше і вже у безпеці, вже не при воєнному стані, навколо все таке саме, як було крок тому, але люди занадто спокійні. А потім через 4 години ми вже їхали з кимось до Німеччини. Наступний тиждень я досі була налаштована цілеспрямовано, впевнено, енергійно.
Як вас зустріли, як ставилися?
Від початку зустріли нас дуже тепло, запропонували житло, одяг, посуд, власники будинку допомогли піти у садочок моєму молодшому брату, потім дозволили прийняти до себе ще одну з моїх тіток.
З якими труднощами зустрічаєшся зараз?
На сьогодні я вже не настільки готова рвати уперед. Першою проблемою став емоційний стан, незрозумілість що робити далі і як досягти чогось. А потім ще додалися нескінченні справи з документами, моїми брекетами, хоча перший прийом був безкоштовний, зробили мені дещо не дуже якісно, а надалі все це буде дорого для постійного нагляду. Мій брат часто хворіє, на жаль, та тут буде складно з лікуванням, напевно. Ми не звикли до таких систем: рецепти, нескінченні черги до лікаря, страхування. Тож, на мою думку, медицина, стоматологія, бюрократія — найскладніше поки що.
Що найбільше приваблює і відштовхує у місті, в якому знаходишся зараз?
Поки що ми знаходимося трохи за містом, тож для роздумів та відпочинку від метушливості це ідеальне місце. Природа тут — диво. Відштовхує можливо…Постійні дощі, що не можуть вирішити коли і скільки вони будуть йти, та транспорт. Графіки не зручні, без машини тут часто нікуди. Автобуси та поїзди можуть не співпадати за часом, доводиться чекати приблизно годину. А якщо там ще затримка чи затори, то це взагалі руйнує усі плани… До цього якось треба звикати, напевно.
Як проходить твій день?
Вони бувають різні. Інколи сповна усіляких справ, інколи, особливо останнім часом, я сиджу в роздумах, намагаюся відволікти себе серіалами. Буває графік: курси з німецької, їздили містом у пошуках речей, справи з документами, трохи домашнього завдання з університету, зустрічі з власниками, а ще я завжди в новинах. А буває, що ми разом з іншими українцями просто їздимо різними місцями.
Як змінилося ставлення корінних жителів у порівнянні з першими днями перебування у Німеччині?
Ми не впевнені до кінця, що насправді думають хазяїни, бо вони нам дуже подобалися. Але були вже непорозуміння через гроші та документи. Тепер ми стали менше бачитись та розмовляти. Але намагаємося все вирішити.
Якби мала вибір, повернутися у рідне, мирне Запоріжжя чи залишитися будувати життя на чужині, що б обрала?
Чесно, дивлячись які обставини будуть надалі. Але я все одно поїду до Запоріжжя, чи то на деякий час, чи то надовше. Мене кличуть повернутися навіть зараз, але я не думаю, що це зараз доречно і логічно…
Івашкевич Ольга