«Історія виживання: Як жити, коли рідна земля знаходиться під окупацією. Інтерв’ю з людиною, яка виїхала з окупованої території.»

Які складнощі Ви зустріли під час виїзду та як Ви їх подолали?

Ми виїхали із мого рідного села і їхали до Маріуполя, там була пересадка, по дорозі ми збирали всіх пасажирів.

Нас зупиняли на кожному блок пості до Маріуполя, рідко перевіряли пасажирів, в один момент окупант звернувся до мене, так як у мене був український паспорт просрочений, задав питання:

«Чому я до сих пір не змінив на російський?».

На що я відповів:

«Не було часу, там багато черг».

Тоді він сказав лише одне слово і відав паспорт:

«Ждуни»

Потім, коли ми доїхали до Маріуполя, там була пересадка на другий автобус із другим водієм.

Далі ми поїхали по маршруту  до  Ростова через Новоазовськ.

Ця дорога була спокійна, ніхто нікого не зупиняв і не чіпав, а ось коли доїхали до кордону почалось не спокійне.

Коли ми зупинилися за 500 метрів до першого КПП, відпочити, хтось покурити, в магазин, туалет і коли я стояв на вулиці на мене звернув увагу водій і сказав:

«Почекай, скільки тобі років???»

Я:

«19, а що?»

Він:

«В тебе ще паспорт Український???»

Я:

«Так…..»

Він:

«Йомайо!!! Ми зараз із-за тебе будемо тут п’ять годин стояти…»

Тут я трішки офігів, я почав питати по типу: Що мені робити?. І тд.

На що він дав мені відповідь:

«А я не знаю….»

Тут я був трішки злий, все ж таки це питання обговорювалось із водієм, що з цим проблем не буде, якщо що, то мені допоможуть, але тут мені прийшлось думати самому, що робити далі.

І все майже так як він мені сказав, нас зупинили і саме мене і ще одного юнака визвали, так як нас просили показувати паспорт, та реакція окупантів на український паспорт була очевидна – негативна.

Мене викликали на допит, і мені прийшлось викручуватися.

Я зайшов з ним у кімнату, він попросив мене викласти всі речі із барсєтки, документи і тд. І паралельно з тим як він продивлявся мої документи задав питання:

Він:  Куда едишь?

Я: В Ростов. 

Я вигадав легенду, начебто я їду в Ростов вчитися, там мене мають зустріти волонтери які допоможуть влаштуватися в навчальний заклад на бюджетне місце, так як батько інвалід, і мені потрібне навчання за яке я не мав би платити, а тут поруч таких варіантів немає.

Він: зачем?

Я: Там меня должны встетить волонтеры.

Він: Почему это.??

Тут я розповідаю йому цю історію, він уважно прослухав її і старався знайти якусь не правдивість, він розумів, що історія «притягнута за вуха», але перевірити її не міг, із моїх доказів, що я дійсно навчаюсь  є Довідка про навчання, він уважно її продивився і задав питання:

Він: А вот то место где ты живешь это Россия?

Я:  да, флаг весит росийський, валюта тоже рубли, да это Россия.

Він: А когда она стала российськой.

Я: Ну как только СВО началось, там буквально 2-3 дня.

 Тут дуже важливо, що я відповів «СВО» якби я сказав: «когда началась война…» то тут моя легенда би і накрилась, навіть не знаю що було би далі, тут головне було говорити те, що вони хочуть почути.

Далі він просив мене відкрти соц мережі, але в мене був лише телеграм і то на ноутбукі.
За неділю до виїзда я почисти повністю його, вручну, тут це головне, тому що якщо почистить повністю сразу буде ясно, що людина щось скриває, це стосується всього: переписок, історій пошуку, потрібно було видалити все те, що стосувалося політики і взагалі щось про цю ситуацію.

Він сказав мені:

-Давай откривай телефон и показывай.

На що я відповів:

У меня телеграм только на ноутбуке, сейчас принесу.

У мене була розмова чітка, впевнена і він повірив, що в я «чистий».

Тоді він сказав:

Стой, не нужно, бери  документы и можешь идти.

Все це заняло 2 минути, коли я вийшов всі були здивовані в автобусі, тому що вірили, що мене затримають на довше.

Далі уже на самому кордоні, тут перевіряли  сумки за допомогою ренгену, і давали документ тим в кого Український паспорт і потрібно було обов’язково його заповнити і дати відповідь на запитання:

Куди?, навіщо?, скільки у вас коштів? чи служили ви у ЗСУ? Чи є родичі? Як  ви підтримуєте СВО? ЧИ проти ви Української Власті? І в кінці головне питання яке було обов’язково погодитися:

«Согласны ли вы на прохождение детектора Лжы?»

Тут потрібно обов’язкового погодитися, вони не будуть перевіряти людину які відповість:

«тю, та пожалуйста». Так як для цього не буде необхідності, а ось якщо відповісти: «НІ» то тут уже будуть задавати дуже багато питань і чим закінчиться не ясно.

Я тут пройшов без проблем, на допиті був поліцейський, і він був ще зелений, я розповів свою легенду, він побажав мені успіху у навчанні і потім я поїхав далі.

Ми їхали до останнього блок посту, до кордону Росії і України, дорога була складна і довга, я нічого не їв, не спав, мене не покидала думка, що мене можуть відправити назад і ще  гірше, коли ми доїхали до останнього, була велика черга, ми чекали 2-3 години, точно не пам’ятаю, коли дійшла черга до нас, ми підїхали туди і далі пішли пішки.

На цьому блок посту найголовніше  відповідати чисту правду, вони знають куди ти їдеш, цей коридор обмін військово полоненими із біженцями.

Мене визвали на допит, ноутбук забрали в іншу кімнату і почали його перевіряти.

Мені з самого початку, не встигнувши сісти на стілець сказали:

Я тебе не верю -_-

Я: здесь по подробней.

Он: ну смотри, у тебя нет соцсетей, нет фотографий… как ты на  это ответишь??)

Я: Соцсети есть, телеграм он на ноутбуке, а вот фотографий нет, так как я не фотогеничен)

Он: ага)

Я: У меня телефон появился месяц назад, то сломался еще год назад, новый я позволить себе не мог, так как не было где, и за это время у меня удалилось все соцсети так как нужно было спустя время подтвердить личность, но так как у меня нет ни связи, ни телефона этого сделать я не смог.

Он: Угу, ясно, ладно, но ты не рослабляйся я тебя еще вызову.

Я: та пожалуйста)

Коли я вийшов, всіх уже перевірили, мені відали всі речі, я стою чекаю на наступний допит  і тут мені говорить інший солдат:

Ты на допросе был?

Я: да..

Он: тебе вещи отдали?

Я: да..
Он: Ну так какого хрена ты тут стоишь?

Я: понял.

Тут я бігом пішов на вихід, ми йшли 2 км пішки, я догнав одружену пару, допоміг їм із сумками, так як вони були похилого віку, коли ми дійшли майже до кінця, наші солдати почали стріляти в гору, ми думали, що це нас так зустрічають, але як з’ясувалось, окупанти запустили дрон-розвідник, щоб з’ясувати, де вийдуть наші солдати коли будуть нас зустрічати, щоб вони могли засікти їх позиції.

Ми побігли в окоп, там перечекали годину, потім по нас приїхав автобус і ми направились на якусь місцевість невідому, там ми дуже дового проходили фільтрацію, потім нас забрали волонтери до Сум, там ми заїхали в укритя для біженців там ми змогли прийняти душ, поїсти, поспати ніхто не встиг, так як поїзд уже був готовий відправляться в Київ, хто в Харків, а мені прийшлося не гайно шукати перевізника до Запоріжжя, і я знайшов завдяки людям які теж направлялися туди, мені знайшлось місце. Ми їхали 7 годин, і нарешті я доїхав до свого пункта призначення, ось так закінчилася моя подорож.

Які обставини та причини спонукали Вас виїхати з окупованої території?

Безробіття, навчання і нинішня ситуація в країні.

Як Ви відчули зміни в повсякденному  житті після виїзду?

Після виїзду переживання залишилися, тому що батьки залишилися на окупованій території.

Що стосовно месенджерів, кажуть що їх перевіряють, це правда?

Це дійсно так, дивляться особисті повідомлення, перевіряють, що писав, і кому, перевіряють історії всіх пошуків інтернет джерел(Google, YouTube, соціальні мережі).

Як Ви відчуваєте себе тепер будучи в новому місці?

Я  відчуває себе більш емоціонально стабільно, але все ж таки тривожність залишилась.

Які спогади або емоції пов’язані з вашим покиданням рідного місця? Спогади пов’язанні з батьками, друзями та взагалі ситуація яка там відбувається?

Спогадами пов’язанні з батьками – позитивні. А от з ситуацією яка є там на разі – негативні. Взагалі те місце тепер можна описати словами – чорно-біле.

Все в сірих тонах. Там життя стоїть на місці.

Як ви проводили час з друзями?

З друзями які знаходилися зі мною, ми зустрічалися кожного дня на спортивних майданчиках, грали в спортивні ігри, спілкувалися про буденність. Не можна було виходити увечері на вулицю.

Тобто була комендантська година?

Так.

Чи маєте ви плани щодо майбутнього? Як ви бачите свою життєву перспективу?

Закінчити навчання, та працювати по спеціальності.

Скажіть будь ласка на кого Ви вчитесь?

Я вчусь на вчителя фізичного виховання.

Чи маєте Ви контакт з родиною та друзями, які залишились на окупованій території? Як вони вплинули на ваше рішення виїхати?

З родиною я підтримую зв’язок кожного дня, з друзями рідко списуємося, тому що вони працюють за кордоном.

Сім’я поставилась до цього із розумінням, звичайно спочатку вони були проти, тому що це небезпечно, але все ж таки вони погодилися, тому що на тій території світле майбутнє мене не чекає.

Яку інформацію ви можете надавати про те, що трапляється на окупованій території?

Там не все так жахливо в плані того, як описують по новинам, але і не добре.

Вони будь-якими методами намагаються оживити якось те місце, будують нові магазини, ремонти, хочуть завоювати довіру нашого народу, але все марно.

Ті хто мовчать, вони їх не чіпають, а ось ті хто намагаються якимись діями докучити  їм, вони обходяться з ними досить таки погано.

Які підтримуючі ресурси чи організації вам допомагають у вашій новій локації?

Волонтери. На разі їх можна знайти в соціальних мережах, але потрібно бути обережним, так як можна зустріти шахраїв. Це звучить дуже таки образливо, що у нас є такі громадяни, які не дивлячись на обставини у своїй країні, готові продати свою совість за гроші.

Чи сподіваєтесь Ви на повернення у своє селище у майбутньому?

Звичайно я хочу туди повернутися, до свого дому. Хочу знову побачити своїх батьків.

Хочу задати Вам питання стосовно мови, чи легко Вам зараз спілкуватися на українській мові або Вам зручніше спілкуватися на російській?

Я в більшості розмовляю на суржику,але зараз намагаюся фільтрувати мову.

Дякую що приділили мені свій час! Було цікаво з вами поспілкуватися.

Авторка: Мандрика Діана