«Кінцівки охололи, і я зрозуміла, що почалось» — порятунок із Маріуполя
Історія 16-річної Вікторії, якій вдалося зі своєю сім’єю вибратися із Маріуполя
Маріуполь – це місто, яке до початку широкомасштабного вторгнення росії було домівкою близько півмільйона людей, воно було десятим за величиною містом в Україні. Незважаючи на те, що до так званої «ДНР» залишалось десятки кілометрів, Маріуполь продовжував розквітати, туди переїжджали люди з інших регіонів. Його називають «містом Марії». Але те, що відбувається там зараз, йде всупереч словам, які були до цього.
Парк «Веселка» у Маріуполі. Фото: https://mistomariupol.com.ua/
Маріуполь до війни. Фото: https://mistomariupol.com.ua/
Місто було оточене російськими військами ще з перших днів повномастабного втрогнення в Україну, яке розпочалося 24 лютого. Там величезна гуманітарна катастрофа, і, на жаль, багато людей загинуло, однак багатьом також вдалося вирватися з цього пекла. Однією з таких стала 16-річна Вікторія, якій разом зі своєю сім’єю пощастило пережити майже місяць під обстрілами та виїхати з міста. До цього вона була звичайною людиною, яка навчалася на першому курсі у коледжі на спеціальності «Правознавство». Вона народилася у Маріуполі, прожила там все своє життя. Дівчина розповіла свою історію, ледь стримуючи сльози. Далі – її пряма мова.
«…24 лютого близько 4-ї ранку я прокинулась від вибуху. Серце одразу здригнулося, всередині почалась тривога. Кінцівки охололи, і я зрозуміла, що почалось. Почула розмову мами з братом з іншої кімнати, і тоді точно впевнилася у тому, що почалась війна, але десь глибоко все ще думала, що це просто сон. Я зайшла у соціальні мережі, читала новини, почалася ще більша паніка. Брат сказав мені збирати речі на всякий випадок, тоді я була в шоці… Потім почула сирени, рівень паніки підскочив. Ще й вибухи було чути час від часу. Я почала збирати усе необхідне.»
Разраховувала на те, що ми повернемося додому десь через місяць-два. Сиділа, все обдумувала. Потім прийшли тато і мама з роботи та запропонували нам піти до бабусі з дідусем. Вони жили у нашому домі, але в іншому під’їзді та нижче. Там було чути менше вибухів, і було безпечніше, ніж на восьмому поверсі. Однак, коли ми вже хотіли йти, нам повідомили про можливий обстріл з неба. Пересидівши в коридорі, дуже швидко побігли до бабусі з дідусем. Там жили в «двушці» вшестеро. Так здавалося безпечніше.
Того чи наступного дня прилетів снаряд біля моєї школи, де я навчалася всі дев’ять років, де було усе моє дитинство. Вона звісно дуже сильно постраждала. Був нестерпний гуркіт, бо школа знаходилася менше ніж за кілометр від нас. Ми знову перечекали це все у коридорі і потім пішли спати. Але вночі до нас прийшла голова нашого будинку і сказала, що можливо буде обстріл і повідомила про те, що вона відчинила підвал. Ми були сонні та розчаровані, налякані, але все ж вирішили посидіти у коридорі, а потім знову лягли спати, але на всякий випадок в одязі.
Далі батьки вирішили, що треба переїхати у центр міста. Ми жили на окраїні і боялися, що буде як у 2014 році. Тоді війна торкнулася нашого міста також, але не так масштабно, як зараз. Тож ми зняли житло у центрі та жили там вчотирьох. Перші 2-3 дні все було добре, щоправда у магазинах був дефіцит продуктів, працювали вони, звісно, не як раніше. Треба було вистояти у великій черзі. Згодм почалися перебої зі світлом та зв’язком, а 2 березня все остаточно відключили. Далі, не пам’ятаю якого числа, мій тато вийшов на роботу, і поруч прилетіло два чи три снаряди. І один з них, який впав прямо біля нього не розірвався. Тобто, якщо це все ж таки сталося, то мій тато вже помер би… На превелике щастя все добре. Він приїхав додому. Увесь тремтів, був наляканий, я можу його зрозуміти.
3 чи 4 березня вранці ми почули, що стріляє міномет або щось на кшталт того. Чули, що зовсім поруч. Ми у страху побігли до ванної кімнати. Брат сказав, що у вікні побачив іскри від снарядів або… я не знаю, що це було. Потім дізналися, що це було навколо нашого дому, де ми знімали квартиру. Нас врятувало диво. Ми просиділи у ванній 3 години. Коли це все відбувалось, у мене почалась паніка, бо було чути, як розбивається скло у вікнах. Я сиділа на стільці, облокотилася на умивальник і так дрімала. Ну а як, у ліжко не можна було йти.
Коли ми вийшли, мама сказала збирати речі, зачиняти квартиру та їхати шукати укриття. Тому що жити там (у квартирі – ред.) було нереально. Я хотіла взяти свою папугу, але батьки сказали залишити її та накормити. Мені дуже хотілося зробити інакше, але я насипала їй корму, розраховуючи через три дні повернутися. Я сподівалась, що цього вистачить…
Ми їхали містом, брат взяв мене за потилицю та нахилив вниз, щоб у мене раптом що нічого не попало. Приїхали у місце роботи моїх батків, але нас туди не пустили, бо це був стратегічний об’єкт. Вони сказали нам їхати у філармонію. Коли прибули, тоді там було ще мало людей, чоловік 50-60. Було чути гул літака, тож треба було бігти одразу ховатися. Ми сказали з якого райну, що нас четверо. Нас провели на другий поверх, бо на першому вже не було місця. Тоді там був ще пустий коридор. Нас поселили, поставили стільці та столик. Вікно було аж у кінці коридору, тож відчувалося більш менш безпечно. Згодом до нас почали підселяти людей. Ми з собою, звісно, взяли їжу: запаси консерв, якийсь там ще хліб залишився, води трохи.
Першу ніч спали, сидячи на стільцях. Другу ніч мені зробили ліжко з цих стільців, але дуже сильно німіли ноги, бо було неможливо їх випрямити. Я не могла спокійно спати, адже цілодобово продовжувалися обстріли. Трохи пізніше ми все ж облаштувалися: ті ж ліжка за стільців, під голову стелили халати, спали у куртках. Я ходила у двох штанах, теплих колготах. Так було весь час. А далі у нас вже почала закінчуватися їжа та вода. Ми пили по декілька ковтків на день, бо боялися, що закінчиться. Пізніше, якісь військові неподалік відкрили аптеку. Тато туди побіг, набрав усіляких ліків, води, стало дещо легше. Одна наша сусідка набрала купу дитячого харчування, і сказала, що, якщо закінчиться їжа, будемо тоді його їсти. Мені це чомусь дуже запам’яталося, але слава богу до такого не дійшло.
Через день-два військові почали привозити їжу, одяг, взуття. Люди набрали паличок, щоб можна було розвести вогнище, картону, аби було на чому спати. Ще нам привезли з якогось складу простирадла. Ми їх простелили на стільці, ними вкривалися, та дуже сильно не зігрієшся. Вже пізніше зрозуміли, що треба готувати їжу на вогнищі, бо всі будемо голодати. Тому тато з братом щоранку ходили на вулицю, аби приготувати її та приносили всім людям на нашому поверсі. Ми не голодали. Суп був зі всього підряд, майже усе здавалося смачним. А коли дізналися, що не далеко є джерело, то ходили туди набирати води. Це все було під обстрілами. Тато та брат бачили, як копали братські могили. Згодом нам почали привозити воду: питну і технічну.
У цьому нашому сховищі до того часу стало десь тисяча людей. На першому поверсі взагалі не було місця. Люди лежали та сиділи один на одному. Коли я виходила на ганок філармонії подихати повітрям, то думала про те, коли це все скінчиться, як там моя кохана людина, мої подруги, чи є у них що їсти, чи живі вони. До нас приходили люди з інших сховищ та просили їжу. Ми це все організували, а вони — ні.
Пізніше стало дуже часто чути літаки, ми вже вміли відрізняти їх звуки. Тоді я хапала воду, халат, аби не змерзнути, і всі бігли у підвал, не озираючись. Ми розуміли, що це не більш безпечно, але все ж вирішили. Могли бігати і тричі на день, більше нічого не залишалося. Так і жили. Пам’ятаю, одного дня скинули бомбу на університет поруч із філармонією. У нас посипалося скло у вікнах, стало холодніше. Коли спала, крім шапки одягала капюшон, застібала його до носа і своїм диханням зігрівала всередині куртку. Інколи нам люди казали, що містом їздять танки, я дуже боялась. Думала, що смерть вже близько, що нас вб’ють, будуть катувати, але виявилось, що це були наші.
Маріуполь 24 квітня. Фото: t.me/polkazov
І ось 14 березня ми дізналися, що відкрився «зелений коридор» на власному автомобілі. Ми довго не думали, зібрали речі, і поїхали випробовувати удачу. Але блокпосту не було і ми спокійно виїхали. Спочатку приїхали у Мангуш. Я намагалася додзвонитися до своїх, але всі вони були поза зоною досяжності. Там нас пригостили свіжоспеченими булочками, хлібом. Коли це все побачили, думали, що потрапили у рай, бо ми скільки хліба не бачили. Дві жінки запропонували пожити якийсь час у них, нам дали усе необхідне. Далі батьки вирішили їхати у село до бабусі та дідуся, а після цього у Бердянськ. А коли почули, що його також можуть оточити, то згадали сценарій Маріуполя, і вирішили їхати далі. У Запоріжжя.
Але поблизу Токмака нас зупинили волонтери, і сказали, що окупанти нас не пропустять. Нам запропонували пожити у Токмаку, у дитячому садочку. Там ми перебували близько 3-х днів. І от, коли вже їхали до Запоріжжя, то нам знову пощастило. Машину спокійно пропустили. 30 березня ми приїхали до Львова, там змінили 4 місця проживання. Ще у селі дізналися про те, що у наш будинок потрапив снаряд та він почав горіти. Це дуже боляче, я майже 16 років прожила там.
Зараз дівчина із родиною знаходяться у безпеці. Вікторія каже, що найбільшою проблемою залишилося тільки те, що треба дуже економити, однак на фоні того, що вони пережили, це не здається страшним.
Єлизавета Корхова