Книжкова толока та її роль у літературному житті Запоріжжя

Наприкінці жовтня в Запоріжжі усі охочі могли вільно відвідати Книжкову толоку - одну з головних літературних подій, що вже втретє розгортається в нашому місті на території Козак-палацу. Толока невпинно збирає все більше людей щороку, заманюючи їх цікавими та різноманітними заходами для всієї родини

Цього разу взяти участь у такому престижному фестивалі зголосилося 61 видавництво, 9 великих книжкових магазинів, 16 українських і іноземних організацій, а також 200 талановитих майстрів фарб і пера, що створюють свої твори з неабиякою часткою актуальності, ілюструючи у деталях наше сучасне суспільство.

В мене не вийшло побувати на офіційному відкритті виставки, але я вдало пройшовся по багатьох конференціях і майстер-класах на другий день її проведення. Думаю, будь-кого при першому погляді вражає масштабність і величезна різноманітність книг  як вітчизняних, так і зарубіжних письменників, які, за бажанням, можна тут же купити.

Першим заходом, одразу заманившим мене, був спільний музичний перфоманс від Ольги Верменич та Романа Коляди. Такий собі «spoken word на український лад», він гіпнотизував глядачів поезією і каліграфічною імпровізацією на чистому аркуші паперу, яка транслювалася на окремому екрані і розповідала свою, унікальну, історію.

Але найбільше враження на мене справила презентація роману «Сни неофіта» широко відомого прозаїка і поета родом із Запоріжжя — Павла Вольвача. На початку, присутні на заході представники обласної адміністрації нагородили письменника почесною грамотою, чого він зовсім не очікував. Сама презентація була сповнена цікавими висловлюваннями і спогадами про минулі часи. Після спілкування з фанатами,  у вигляді підписування автором примірників свого роману, мені вдалося поставити панові Вольвачу  два питання:

• Хто для вас є прикладом серед класиків світової літератури?
• «Прикладом» занадто голосне слово, але, звичайно, були і є зразки, на які я взируюся. Я їх навіть чітко формулюю чому. Прикладом явялються ті автори, які пишуть за визначенням Генрі Міллера, а він ділив літературу дуже просто – на живу і неживу книжку. Мені подобаються ті твори й такі автори, творчий метод яких базувався на дослідженні життєвого потоку. Вони брали функцію звідти, не висмоктували з пальця, а працювали з реальністю. Це Генрі Міллер, Чарльз Буковскі, Жоржі Амаду, з якого я починав і який мене просто струснув. Підлітком я вкрав, зізнаюсь, з районної бібліотеки його книгу «Капітани піску» і був нею дуже вражений. Якщо брати до уваги українську літературу,  то це, насамперед, Григір Тютюнник . Він – блискучий автор, на якого кажуть «наш Шукшин», але він значно крутіший.
• Як ви гадаєте, українська література зараз в занепаді чи розвиваеється семимильними кроками?
• Питання хороше й складне. З одного боку, здавалося, вона дісно зараз семимильними кроками розвивається. Принаймні, вона дуже різноманітна. За весь період її розвитку такого благодатного періоду не було. Але з іншого боку, є багато негативу через цю вседозволеність, коли письменником може вважатися будь-хто, хто знає букви. Facebook понижає цю планку. Плюс мейнстрим. Зараз стає панівною різна развлікалівка та попса, нема високіх жанрів, градації та ієрархії. У цьому плані гірше.

Дмитро Шишков