Контраст національної духовності та постколоніального комплексу в романі Павла Вольвача «Хрещатик-плаза»

Українцям, року народження кінця 60-х початку 70-х рр., дитинство і юність яких припали на часи «соціалістичних п’ятирічок» в ізоляції «есесеру», притаманне іронічне сприйняття світу, загострене відчуття правди, болісне реагування на будь-які загрози національній і духовній свободі. Павло Вольвач – один із таких письменників, автор романів «Кляса» (2002), «Хрещатик-плаза» (2013), «Сни неофіта» (2017). Ці твори прочитуються як історія життя людини мого покоління. Хронологія романів порушується хронотопом останнього – «Сни неофіта», який логічно займає проміжну нішу між «Клясою» і романом «Хрещатик-плаза»

На особливе вміння П. Вольвача писати правду життя В. Клименко зауважила: «Будьте обережними з його текстами і його образом. Він не жиган, не пролетар і не авантюрист у житті, закінчив журналістське відділення філфаку Запорізького університету, шість років працював у новиннєвому «Телекур’єрі» на запорізькому державному телебаченні…, стажувався у Празі, вчить англійську мову і мріє побачити середземноморську культуру наяву. Просто по життю він іде з однією пересторогою – найбільше боїться сфальшивити» [3]. «Павло Вольвач на початку ХХІ століття відкрив у літературі світ мешканця індустріального Сходу України», – говорить Г. Вдовиченко [1]. Такий художній акцент у літературі перспективний, адже правдиво визначає соціально-політичні проблеми сьогодення.

Особливості творчої манери письменника висвітлено в працях Г. Вдовиченко, В. Клименка, О. Стусенка, Т. Урись. Але актуальність і епатажність проблем у прозі П. Вольвача заслуговують на увагу. Отож, намагатимемось пізнати природу художньої думки письменника на тлі кардинальних процесів у суспільстві, зрозуміти секрети мистецьких підходів до зображення української дійсності.

Мета роботи – охарактеризувати оригінальність авторської манери у висвітленні соціальних, психологічних, духовних і політичних протиріч сучасного українського суспільства на матеріалі роману П. Вольвача «Хрещатик-плаза». Реалізація мети передбачає виконання таких завдань: дослідити художнє втілення інтелектуального потоку свідомості, епатажної гри в романі; виявити особливості творення соціально-психологічних портретів персонажів; пояснити специфіку художнього контрасту між духовністю та постколоніальним синдромом в сучасному українському суспільстві.

Роман «Хрещатик-плаза» П. Вольвача представляє колоритну когорту митців і медійників на тлі драматично-оптимістичного періоду 2004-2005 рр. в Україні. Цей час вважаємо відправною точкою кардинальних змін у свідомості українців, їхнього поступу до духовного оновлення, до боротьби за Україну не на життя, а смерть під час Революції Гідності та війни з російським окупантом на Донбасі. Момент історичних перетворень у державі осмислений автором із точки зору іронічного журналіста, незаангажованого громадянина, готового змінюватись і змінювати світ. Події роману розвиваються в Києві (переважно в центральній частині) та в Празі, де працює головна редакція «Радіо Ліберті» (прототип радіостанції «Радіо Свобода»). Усі герої, за висловом П. Вольвача, «журналісти і кагебісти, «колумністи» і «комуністи»,… знамениті діячі і безвісні заробітчани…» [4].

Ліричний герой – постать неординарна, вдумлива, самокритична, спостережлива, з тонким почуттям гумору. Автор не констатує події, не фіксує в них певних сюжетних ходів, а переосмислює побачене й почуте. Тому сюжет подається через потік думок. Внутрішнє мовлення у творі хаотичне. Воно охоплює різні часопросторові площини, перемежовує долі людей і причетність до них ліричного героя, виакцентовує особливості світовідчуття персонажів, їхні стосунки, характери, уподобання.

Авторський погляд на світ провокативний. Твір наповнений художніми деталями-асоціаціями та мовною грою. Художній матеріал викладено в реалістичній манері з дуже відчутним авторським скепсисом, індивідуальним сприйняттям описаних ситуацій, образів і явищ: «Звернувши увагу на якусь деталь, можу щось там відчути, щось виснувати, як, скажімо, колись про тендітну жінку з косою, викладеною вкруг голови, наче гроно ковбасок у м’ясній лавці, але то лишень моє приватне відчуття, не більше, котре й тривало якусь мить…» [2, с. 9]. Постаті персонажів репрезентовано через асоціативне сприйняття їхньої зовнішності (одягу, рухів, зачісок), що лаконічно й точно характеризує набуті риси в соціумі: «Губчик сунув по бюрі, призупиняючись, великий живіт ворушився під футболкою, а на футболці ворушилися плями від піци» [2, с. 31-32]; «крізь завитки пари над таріллю з печенею білів сорочкою чоловік, представлений як бізнесмен з Овідіополя» [2, с. 41]; «вусатий, у застібнутому на всі ґудзики оксамитовому піджаку, Трохимович був схожий на прикажчика, що відганяв птахів від панських яблунь, пришвидшуючись, коли дзьоби нависали над лисиною» [2, с. 111]. За допомогою художніх деталей, динамічності яким надають насичені метафори й порівняння, майстерно відтворено характери, оприявнено критичне ставлення до людей (симпатію/зневагу), вималювано відповідне тло для оповіді.

Захоплення грою з асоціаціями, введення домислу викликають низку уявлень. Акцентувавши увагу на очах персонажів, письменник створив колоритні образи з глибокою соціально-психологічною характеристикою: «Очі в багатьох людей рухливі, а серед державного люду – особливо. В мера, наприклад, вони мигтять, як кістяшки на рахівниці, як тенісна кулька – туд-сюд. Віце-прем’єрські, однак, дадуть фору всім, мечучись урізнобіч так швидко, що іноді здається, буцімто око взагалі одне, на переніссі» [2, с. 89].

Ліричний герой роману – творча людина, вільна в помислах, інтелігент із чіткою громадянською позицією та глибоко іронічним сприйняттям оточення. Його внутрішній світ відображає реалії життя з акцентуванням тонкощів соціальних, політичних і культурних проявів. Потік свідомості, на якому вибудувано канву роману, ґрунтується на психологізмі. Пошук пояснень вчинків і прагнень героїв опирається на розгалужену уяву, припущення, здогади, передбачення. Фіксуючи певні риси зовнішності чи поведінки людини, письменник активно розвиває думку, виокремлює ту чи іншу сутність. Описуючи упереджене ставлення до «російськомовних пострадянських осіб» у Празі, ілюстровано портрет лисуватого молодика, об «синій пломінь очей» якого зіткнувся в греко-католицькому українському храмі. Відтворивши кількома штрихами чоловіка, автор дає волю домислу: «Ревний християнин. Аби не погляд. Думаю, він належав до західноукраїнських бандитів, скажімо, до коломийської бригади рекетирів. Для мукачівських, про яких нам не встигли розповісти як про одних з найодіозніших і архаїчних, в нього було забагато шарму» [2, с. 139].

Контрастом до ігрової зухвалості в трактуванні подій і характерів виступають щирі ліричні зізнання, викладені в площині інтимності та чуттєвості. Такими є внутрішні монологи ліричного героя з покійним батьком в умовах чужини, в середмісті Праги, де розташована головна станція «Радіо Ліберті». Зіставляється світ двох різних поколінь ? радянського громадянина, який прагне слухати заборонене радіо, і вільної людини незалежної України, яка працює на тому радіо: «Тату, … ця свобода, яку ти слухав, припадаючи до старої «Естонії», що блимала вічком у пітьму, а на тисячі миль довкруг і на тисячі років уперед лежала непродихність «есесеру», он вона – кілька сот метрів навскіс… Я багато міг би розказати. Зокрема, й про те, від чого, я певен, розвіялися б деякі химери, з якими ти, батьку, так і прожив життя. Життя, вже після тебе, тату, виявилося складнішим і вигадливішим…» [2, с. 141]. В уявному діалозі помітний гіркий докір «совєтському» минулому: «Ось, тату, ти виокремлював цю країну ще з 60-х… – «Празька весна», Дубчек, «соціалізм з людським обличчям» – усе це твої паролі, батьку. Як і синій ламінований розмовник «Говорим по-чешски», що стояв на полиці нашої шафи. Все воно – звідси родом… Але де тепер ти, батьку?…» [2, с. 164].

Внутрішній світ героя представлено через спогади, навіювання, візуалізацію окремих побутових речей. Потік свідомості відображає роздуми, пов’язані з фото в коридорі «Радіо Ліберті». На фото, датованому 1968 роком, – чехи, що обступило радянський танк. На башті – «ошелешений» молодий солдат зі стиснутим автоматом. Асоціації, давні враження від утаємничених розповідей батька розбурхують внутрішнє мовлення, розставляють акценти на трагічних уроках історії. Особлива увага зосереджена на постаті солдата-українця: «Розгублений, аж зніяковілий. Росіяни зазвичай нахабніші» [2, с. 166]. Роздуми в романі збуджено-емоційні, що увиразнюються мовними повторами, риторичними висновками, одкровеннями: «Я за чехів, але мені його жаль. Мені його жаль, але я за чехів. Його сюди ніхто не кликав. Він тут окупант…» [6, с. 166]. Гостроти судженням додає проведення паралелі-контрасту між часовими площинами. Спогад про радянську окупацію Чехії змінює констатація реалій сучасності про українців-заробітчан: «А через тридцять з лишком років нащадки цього селюка у вицвілій гімнастерці з’явилися тут геть в іншій ролі, знову не дуже звані, рити канави й мити ложки, тиснутися попід стіни. Так же? Так. Якщо не чужій броні, то при чужому посуді» [2, с. 166]. Аналітичних висновків не зроблено, основну ідею представлено їдкою насмішкою.

У контамінації думок проступає сутність освіченої людини зі здоровим почуттям гумору, неабиякою спостережливістю, стовідсотковою правотою у поведінці та експресивністю у висловлюваннях. Загострена уява оповідача вразлива перед протиріччями життя, конфліктом між байдужістю й цілеспрямованістю, безликістю й знаковістю. Контрастом до типової картини у великому місті є авторські роздуми про неосмислену повністю велич Василя Стуса: «Ви знаєте, хто такий Стус, дівчатка з сусідньої лавочки, що вже лисніє запівнічною блакиттю? Типок з моєї лавки, що витягнувши ноги в здоровенних кросівках, нахилився в бік урни, ти як зі Стусом? Можеш повідати, нащо він був? Може, й він колись сидів отак, уночі, на Хрещатику, може, й на оцій лавці…» [2, с. 117]. Викриття збайдужілого світу не в локальному випадку, а в масштабному, глобальному тут очевидне: «А люд ішов собі та йшов, повискуючи, галайкаючи, підпливаючи секреціями хіті. Роками йшов, і зараз іде, ох, як же їх, мля, багато, і всі очужілі невідь-коли, сунуть і сунуть, затоптуючи й майже вже затоптавши й мій настрій, і себе самих – все» [2, с. 117].

У романі помітно виакцентовується протиріччя між високим, священним і низьким, буденним. Творчість, дружба, любов виводяться на противагу наживі й бездумному споживанню придбаного. Внутрішні роздуми про сучасне суспільство відверто сатиричні, навіть гротескні, грубо карикатурні: «Суспільство м’ясоутворень зі срамотними отворами для справляння природніх потреб… Так ведеться, завжди й повсюдно. Але ж тут, на цій тверді, є особливість… Вони ось снують, такі плитяні й щільно вмотивовані в дійсність, а над більшістю з них, мені здається, гниє повітря, й самі вони давно підгнили» [2, с. 115].

Сутність соціуму у внутрішньому монолозі – він картатий, різноликий, приземлений: «Ось вони йдуть, живі й теплі, найсвіжіший піт життя в під пахвинах модних футболок, і люблять себе, товар у вітринах для себе, своїх жінок і своїх чоловіків, свої лисніючі авта…» [2, с. 115]. Тло натовпу в уяві мислячої людини накладається на гірке усвідомлення присутності в реальному житті.

Гармонія зі світом, відчуття рідного середовища відображені в роздумах про письменницьке коло однодумців. Умиротворення й відчуття задоволеності асоціюються з київським екстер’єром – оригінальним за художньою трансформацією, з поєднанням футуристичних та романтичних образів: «Сонце волохатим гніздом блідне вгорі, в осінню синь всотано запахи кави й бензину. Скоро знову почнуть сходитися «митці», перетворюючись на «вечірніх демократів», за класифікацією Нацкома… Я люблю цю публіку. Серед них мені хороше, «дружньої співучасти ради» [2, с. 83].

Поєднанням ліричності та грубої повсякденності в художньому мисленні письменника правдиво відображено реалії великого міста, суспільного світу, підкреслено полюсність моделі життя. Такі враження представлені візуально, з точністю перенесено в різноаспектну картинку: «Сходи бузковіли, сіріли і, нарешті, взялися синню, по якій намастилися жовті вилиски ліхтарів. Чорнота розквітла вогнями реклам і вітрин, під якими гув могутній людський потік. Із пітьми, здається, виникав Василь Гервасюк, п’яний, як чіп» [2, с. 114]. Роздуми ліричного героя швидкоплинні й змінювані. Мислення тільки на перший погляд хаотичне, але воно має конкретну змістовність і зв’язність.

Події, пов’язані з Помаранчевим майданом, детально представлені автором у поєднанні реального й позасвідомого. У порухах душі причетність до знакових процесів передано особливо зворушливо й щиро: «Може, то було продовження сну? А може, привідкрилося нічне, підсвідоме сяючим середмістям небо. Чиїсь очі кілька разів явно проступали звідти» [2, с. 270]. Образ Майдану співвіднесено з вічними образами Замкової гори та Щекавиці. Важливою деталлю в цьому контексті є вогонь: «З неврахованих вулиць і повітря сходяться люди, гріють долоні над язиками вогню. Їх небагато. Але без них усе, що діється тут, у цьому Місті, чи деінде під цим небом, не має жодного сенсу. З Майданом теж так» [2, с. 271]. Відчуття причетності ліричного героя до перетворень у світі постійно переплітаються в канві роману, наштовхуючись на певні образи чи явища. На основі цього автор виводить свої твердження емоційно й проникливо. Напруженість у потоці свідомості порушує традиційну оповідну структуру. Переміщення планів бачення, перебування ліричного героя в стані збудження, умиротворення, сну чи сп’яніння мають характер епатажного експерименту.

Отже, художня манера П. Вольвача самобутня, оригінальна в аспекті образотворення, вибудови потоку свідомості, використанні іронії та асоціативності, що в майбутньому буде об’єктом дослідження науковців.

Кравченко Валентина,

професор кафедри української літератури ЗНУ