Люди з обмеженими можливостями в нашому суспільстві

Ми бачимо людей в маленьких візочках і подумки співчуваємо їх долі. Думаємо - а як це могло статися, за яких обставин і як допомогти цим людям

В Україні, за даними офіційної статистики, налічується близько 3 млн. людей з інвалідністю, 158 тисяч з них- діти. Тільки подумати, яка цифра! Звісно, більшість таких людей хочуть жити повноцінним життям! Вони хочуть ходити на роботу, у школу, веселитися, їздити відпочивати, займатися улюбленими справами, але… Звичайно, життя без труднощів не буває.

Я спробую розібратися чому людям з обмеженими можливостями дуже важко живеться в суспільстві і як цьому допомогти.

Проблема інвалідності зовсім не нова. Проте перехожі люди реагують на це, як на якийсь феномен, дуже дико! І як би там не казали спеціалісти в цих галузях, що людьми з обмеженими можливостями повинні займатися психологи, я вважаю, що психологи повинні займатися тими людьми, які реагують на таких людей неадекватно.

Суспільство повинно допомагати таким людям, а не відсторонюватися. Наприклад, у США студенти допомагають своїм однокурсникам з інвалідністю як волонтери-репетитори. Це вирішує кілька проблем: студент з інвалідністю легше адаптується до нового, інші однокурсники звикають до цього, як до норми, що хтось може бути не схожий на інших. Хочу відзначити, що держава з такою системою, в свою чергу, економить на цілій армії спеціалізованих соціальних працівників, необхідних людям з інвалідністю. Університети з такою практикою підтримують волонтерів.

 

Людям з інвалідністю потрібна освіта, потрібен і колектив, певні знання, адже отримавши багаж знань, людина зможе активно брати участь у соціальному житті, бути корисною суспільству і відчувати себе потрібною!

В нашому місті у таких особливих людей є дуже багато проблем. Проблеми медицини, лікування (все впирається у гроші), недостатня кількість спеціалізованих центрів, куди б людина змогла за необхідністю звернутися… Це, звісно, проблема пересування людей і, звичайно, матеріальні труднощі. Держава поки що не може забезпечити людей (і незрозуміло коли зможе) всім тим, що їм потрібно.

Але не забуваймо про себе, про власні можливісті! Кожен з нас в змозі допомагати цим людям. Можна влаштовувати спеціальні заходи , хоча б для того, щоб ці люди просто знали, що про ни піклуються, про них не забувають. Просто щоб людина відчула себе щасливою. Не варто сторонитися таких людей, вони такі ж як і ми, треба лише змінити сприйняття інвалідності на глибинному рівні. Ми повинні боротися зі стереотипами.

Валерія ЗАРЕЦЬКА