Моя волонтерська діяльність під час війни (очима студентки)
Так сталося, що я з дитинства звикла допомагати незнайомим мені людям. То на вулиці, то у підземному переході або в якомусь іншому місці. І неважливо, хто то був: безхатько, літні люди, людина з інвалідністю або людина, яка на площі перед усіма грає на якомусь музичному інструменті та співає, тим самим заробляючи собі на життя. Допомагати людям мене навчила мама, за що я їй дуже вдячна. Але одного дня все змінилося… 24 лютого 2022 року росія вторглася в Україну, на нашу рідну землю і нашу Батьківщину. Майже всіх українців торкнулася ця страшна війна. У своєму оточенні я не знаю жодної людини, якої б вона обійшла. Війна не щадить нікого: вона забирає життя багатьох українців різного віку, тварин, руйнує будинки, музеї, драмтеатри, торговельні центри, школи й змітає все на своєму шляху. У цей скрутний і жахливий для нас час, ми як ніхто об’єдналися і стали проти ворога, кожен вступивши та залишившись на якомусь конкретному фронті. Справжні патріоти, які люблять свою країну і готові на все піти заради неї, вступили до лав ЗСУ і територіальної оборони; люди, які не пішли воювати, але хотіли допомагати іншим, стали займатися волонтерством; лікарі лікували й будуть лікувати хворих; кухарі, які готують для біженців; люди, котрі надають безкоштовне житло, одежу, харчові продукти, засоби особистої гігієни та медикаменти; швачок, які шиють одяг і роблять бронежилети для військових, священники, котрі моляться за наших захисників на передовій, мирних жителів і людей, що виїхали до інших міст України й за кордон.
Список величезний, все не перелічити. Я з самого початку війни знала, як я хочу допомогти своїй країні та людям, які потребували моєї допомоги, а навесні вже почала займатися цим. І перше, що я зробила, це почала допомагати своїй найкращій подружці з університету, яка з батьками й родичами залишилася на окупованій території Запорізької області. Коли ми з нею переписувалися у Телеграмі, я запитала, що потрібно купити та що у них в дефіциті. Після того, як вона мені написала список, ми з мамою купили все необхідне для їхньої родини й для її сусідів. Потім вона дала нам номер одного волонтера з їхнього села і попросила через нього передати всі необхідні речі. У списку, який вона написала, були тільки ліки, тож ми вирішили також купити необхідні продукти, а частину взяли з дому. Перед тим, як поїхати до волонтера і все йому передати, ми з нею заздалегідь списалися і зідзвонилися і вона надала його адресу. Коли ми вперше до нього поїхали, ми тільки передали ліки, які вона попросила купити. А наступного разу, ми купили продукти та засоби особистої гігієни. Всі речі ми розфасували по окремих пакетах і підписали, кому ми їх веземо і номер телефону одного із членів родини. Волонтера моя подружка добре знала, тож і довіряла йому. Він все привозив вчасно, але іноді затримувався на блокпостах. Коли приїжджав до їхнього села, то дзвонив їм і казав, куди треба підійти, щоб забрати пакунки. Також він вивозив людей з села, в якому вона живе, до Запоріжжя.
Ще одна моя волонтерська діяльність полягала в тому, щоб розфасовувати харчові продукти й засоби особистої гігієни в католицькому храмі Запоріжжя — Санктуарії Бога Отця Милосердного. Це гуманітарна допомога з Польщі, Великобританії, Італії, Чехії, Словакії і Словенії. Я приходила у будні та допомагала деяким парафіянам храму, які теж цим займаються. Чим більше людей, тим легше і швидше робиться справа. Ми клали все окремо і пакували в коробки, які потім відвозилися до наших бійців, а які залишалися, роздавали безкоштовно в неділю у храмі кожному парафіянину.
Мені здається, що допомагати людям — це моя місія в цьому житті, від якої я отримую задоволення і яка робить мене по-справжньому щасливою.
Анна Ярченко