Почуття людини в окупації

Люди вже понад 10 місяців не мають душевного спокою, не знають, що таке гарячий душ і стабільний емоційний стан. Весь цей жах через те, що 24 лютого на мирну землю вдерлися окупанти та повністю змінили життя українців.

-Розкажіть, будь ласка, про себе, чим займалися і як жили до війни?

-Мене звати Марина, мені 19 років, я із Запорізької області, місто Пологи. До вторгнення «рятувальників» навчалася у Запоріжжі в педагогічному коледжі, підробляла в кафе офіціанткою, раз на 2 тижні приїжджала додому до батьків. Загалом життя було без турбот, як я наразі розумію. У мене були друзі, вечірні прогулянки перед спокійним сном та мирне небо над головою. Я насолоджувалася кожною миттю свого вільного життя. Була звичайною дівчиною, яка мріяла про гарне життя, де мої рідні та друзі будуть у безпеці. І не зважаючи на те, що зараз відбувається неймовірний кошмар для всіх українців, я вірю, що ми всі вистоїмо і ще буде перемога на нашій вулиці.

-Скажіть, будь ласка, що ви відчували, перебуваючи на окупованій території?

-Знаходитися на окупованій території, дуже складно морально. Особливо, коли окупанти полюбляють завдавати удару тоді, коли ти хочеш лягти до ліжка та заплющити очі. Ти відчуваєш постійну втому, через поганий сон, а потім погіршується стан в цілому. Постійне переживання за батьків, за себе. Ти не можеш опановувати свої емоції й впадаєш у паніку, коли починається сирена. Я почала боятися літаків, салютів, гучних звуків, тому що зараз це вже асоціюється у мене з війною. В мене тремтять руки та затамовується подих, коли чую щось подібне. Це дійсно дуже давить на психіку і мені ще довгий час доведеться приводити себе до тями.

З приходом війни, коли заходиш до квартири, до свого рідного та затишного дому ти розумієш, що начебто все рідне: будинки, сусіди, вид з вікна і все інше, але потім наступає таке відчуття, що ти взагалі не вдома, а десь далеко, і це місце для тебе чуже, не затишне, немає почуття захищеності. Особливої травми завдає те, коли бачиш злі обличчя з автоматами в руках, які вічно кричать за якийсь мир, розуміючи, що ніякого порозуміння з ними не буде. Молоді хлопці, які забули про свою гідність, чіпляються до дівчат і знущаються з них, завдаючи моральних шкод. Це не є «визволення та порятунок” – це тероризм з боку окупантів над мирним населенням.

-Яким був для вас перший день війни і як ви самоорганізувалися з місцевими жителями?

-Ця ніч стала найжахливішою для всіх українців, і я не виняток. За тиждень, до початку війни, я приїхала додому, трохи захворіла та вирішила залишитися. У ніч на 24 лютого, лягала спати з дивним передчуттям, але не надала цьому значення. А вже о 4-й ранку прокинулася від незнайомих, але моторошних звуків. Спросоння не зрозуміла, що це було, але внутрішньо була налякана. За хвилину до мене забігла мама з криками про те, що це звуки вибухів і що почалося вторгнення. Почалося швидке збирання документів, медикаментів, самих важливих та необхідних речей. Ми всі зібралися на кухні, спати вже ніхто не хотів, було припущення, що це роботи на кар’єрі, бо не хотілося думати про війну. Після чергового вибуху ми вже зрозуміли, що відбувається. Мені зателефонувала подруга, сказала подивитись звернення Зеленського. З перших слів було зрозуміло, що наші побоювання виявилися правдою, але що робити далі, ми не знали.

Я гадаю, усі люди думали, що війна у 21 столітті – це абсурд і щось таке, що не піддається сприйняттю.

З односельцями організувалися десь за тиждень. Ми стали однією великою родиною. Бігали до одного ближчого укриття, робили загальний запас продуктів. Чоловіки майстрували різні пристрої у вигляді ліхтариків, маленьких обігрівачів. Ми були однією великою командою. Ми були єдині, і це нам допомагало.

-Коли почалися перші зіткнення з росіянами та тим страхом, який вони наводили на Пологи?

-На другий місяць війни вже наше село було окуповано, росіяни ходили як у себе вдома, встановлювали свої бойові машини, з яких уночі обстрілювали Запоріжжя. Вдень вони ходили квартирами, забирали їжу, воду, речі та гроші. Діти при їхньому вигляді були в істериці. Озброєні, брудні, іноді п’яні… Але, були й такі випадки, коли молоді солдати були ще дуже лояльні, побачивши дітей, вони прибирали автомати, намагалися їх заспокоїти, але таких випадків можна порахувати на одній руці. Про те, як вони агітували мир, можна писати цілі поеми. Що тільки не було: і плакати, і пісні, і якісь кричалки. Вони йшли центральною вулицею, а люди, як тільки це чули, закидали їх камінням. Дуже страшно було вночі. Коли ці «рятувальники» пускали ракети через всі Пологи, абсолютно всі бігли в укриття. Обстрілювали та нас теж, ми могли 2 дні та 2 ночі провести в укритті. У нас не було світла в будинках, іноді пропадала вода, дехто готував на багаттях. Дівчатка боялися виходити на вулицю, боялися за своє життя. Панував в серцях українців лише хаос та нестерпний біль.

-Яке було інформування з боку місцевої влади?

-Наша влада завжди повідомляла нас про все. Що, де і як відбуваєтся. Де потрібна допомога, їжа, вода, ліки та як зберегти своє життя. Завжди оперативно повідомляли що на сьогодні коїться в наших околицях. Також, у нас є відповідальна людина з будинку, яка щодня виходила із нами на зв’язок, підтримувала, не давала створювати паніку. Завжди читала інформацію, за всім слідкувала, відповідала на запитання, іноді заходила в гості. Вона говорила нашим захисникам, де знаходяться склади ворогів, де стоїть їхня техніка. Інформувала нас всіх, скажімо так

—Ви особисто розмовляли з окупантами вашого міста?

-Ні, я особисто не розмовляла з окупантами, намагалася їх уникати. Хоча молоді хлопці намагалися познайомитися, навіть казали, що вони ЗСУ, зрозуміло, я не вірила. Для мене це огидні люди, і навіть простого спілкування вони не заслуговують.

—Які ви чули свідчення місцевих про злочини окупантів?

-Був розподіл думок про те, що це не вони обстрілюють нас, а ми самі, я думаю це стандартна зараз думка. І дискусій безліч. Розповідали про зґвалтування, було декілька випадків. А також саме я стала свідком про те, що вривалися до будинку і робили те, що їм заманеться. Це було дійсно по звірячому, тому що я знаходилася в цьому будинку і я знаю про що говорю. Щодня у нас літали літаки, гелікоптери, ракети. Катування місцевих жителів у сусідніх селах, забирали чоловіків, за кілька днів повертали, не годували, не давали змоги навіть напитися води, намагалися дістати якусь інформацію. Були розповіді, що окупанти питали у місцевих, де знаходяться біолабораторії, це найсмішніше, але місцеві їм вказували на сільський біотуалет. Тому що, саме там їм і місце, якщо не на кладовищі.

-Як вам було залишати своє рідне місто?

-Я поїхала із міста на 5-му місяці війни. До останнього не хотіла виїжджати, але батьки наполягли. І я їх розумію, тому що діти – це найдорожче для них.

Їхала місцевою колоною, на блокпосту стояли кілька годин, це дуже швидко, було страшно, що можуть розстріляти, чи ще щось зробити, вони перевіряли кожну машину, роздягали чоловіків та перевіряли їх на наявність татуювань, деяких залишали до з’ясування якихось обставин. Але коли ми виїхали, я зітхнула з полегшенням, відчула якусь безпеку. Я перетнула кордон та одразу почала сумувати за домом і дуже переживати. Не знаю як пояснити те, що саме відчувала, було просто не зрозуміло. Начебто полегшення, а начебто каміння на душі лише поворушилося, але ж не впало. Згодом, закордоном, я знайшла собі роботу, опановую грецьку мову, допомагаю сім’ї. Але я все одно всім серцем та душею хочу додому.

-Чи залишилися в Пологах хтось із ваших близьких?

-Так, звичайно. В мене лишилася вся родина, усі друзі. Мама не хотіла їхати через батька, а батько через свою маму, і так по ланцюжку. Але добре, що в мене є двоюрідний брат, який знаходиться поруч з ними та допомагає. Також ми зідзвонюємося щодня, говоримо годинами, і ніби спокійніше стає. Але відчуття самотності та туги вбиває мене морально.

-Що було для вас найважчим від початку війни до вашого від’їзду?

Складно чути крики переляканої дитини, яка розуміє, що її можуть убити (так кричав мій молодший братик, йому лише 4 роки). Важко приймати новини про те, що твої знайомі, одногрупники, близькі та невинні люди гинуть. Перші кілька днів мені не хотілося вірити, що на нас напали сусіди, до яких ми завжди добре ставилися, і я не про політику. А тепер хочеться, щоби цієї сусідньої країни зовсім не було. Важко бачити сльози матері, яка втратила свого сина. Складно дивитися новини. В мене єдине бажання, щоб закінчилася війна, щоб не була пролита на землю кров, щоб не плакали батьки за своїх дітей.

-Що ви можете сказати людям, які знаходяться на окупованій території?

—Я хочу сказати, тримайтеся, як фізично, так і морально. Завжди пам’ятайте, що добро завжди перемагає зло. Будьте сміливими, у разі небезпеки, не панікуйте. Не ігноруйте тривоги та перебувайте в безпечних місцях, так ви зможете вберегти своє життя.

Анастасія Щеглова