Проблеми починаються з нас – і не бувають чужими

Гарний – хворий. В путах власного розуму, в відображенні, для людей – естетично зблідлий, зламаний, спустошений. Психічно хворий

Ця хвороба підступає м’яко, тихо, огортає собою за лічені години або довгі роки – і не відпускає ніколи. Підступна, проростає в самому серці з зернятка сумніву, розростається до отруйних квітів й не залишає вибору – не те обличчя, чи, може, кілька зайвих кілограмів, або свобода польоту з шостого поверху, жорстокість людей й болюче-ганебна насмішка на вустах паніки. Вона квітне в різних образах та не втрачає власної суті – проблема залишається собою навіть після лікування, і кожен її крок спрямований в зовсім непотрібне «вперед».

Часто люди не розуміють небезпеку, яка приходить з психічними розладами – називають відмовкою, висміюють та зовсім не допомагають. Штовхають в гарячі обійми власної чуми. Штовхають –  і зовсім не стає краще, коли ноги підкошуються, й збиті коліна ковзають по підлозі, розквітлі рожево-жовтими плямами. Не стає краще й тоді, коли щось надривається, розбивається кришталем, залишаючи лише порожню оболонку. Апатія розростається вибухом, поглинає в собі емоції і створює розбухаючу приреченість. Це почуття настільки всеохоплююче, що не дістає сил підняти руки чи підвести погляд.

«Навіть якщо люди жорстокі – живи, роблячи кроки вперед!» – говорять інтернет-сайти замість допомоги, і їхні сторінки переповнені щасливими фото. Ти не впевнено – в собі чи змісті сторінок – вимикаєш вікно, і разом з ним гасне надія. Здається, що, й справді, це все лише відмовка. Здається – і до прірви власного «я» ще кілька кроків.

«Чужий відчай стане якорем, яких потягне тебе на дно, власний – абсолютним вироком…»  – довірливо поділиться лікар, ховаючи сумнів в посмішці та знизуючи плечима на питання. Ти розумієш це, впираючи погляд червоних від недосипу очей в стіну, і не можеш змінити реальність. До прірви залишається два кроки, і кожен подих зціплює в тиски легені, ніжно показуючи, що панічні атаки завжди разом з тобою і твоїми переживаннями.

«Усі люди різні, тому і чарівні!» – говорить вчитель, і зовсім не думає про те, що ці слова вже давно стали накшталт «Ти страшненький, але вір в себе!». До прірви залишається крок, під ногами обсипається земля і порятунку не має. Всі проблеми – відмовки, небажання бути «правильним», втеча від буденності? В цей час саме такі думки викликають докори сумління і важкі сльози.

Всі ці слова не допомагають. Зовсім. Вони штовхають зробити останній крок, за межею якого – не біль вже, і не свобода. В цей час ніби стоїш на підвіконні і збираєшся зробити крок вперед, адже все викликає відчуття неповноцінності й дурості.

Адже якщо перед очами сіре полотно – його можна замалювати фарбами. Якщо фарб не залишилось, і зблідлі руки вже не залишають червоних ліній – можна озирнутись. Можливо, це не те місце, яке біло перед очима кілька хвилин тому? Ця надія стає рятувальною соломинкою, коли картинка здається химерним відблиском хворобливої свідомості – внутрішній світ, накладений на реальність, зберігає в собі щось липке і неприємне. Чудернацький візерунок відбитків власних тремтячих пальців змалював утопічне квіткове поле. Воно починається біля дверей і закінчується змитою постаттю в дзеркалі. Бліда, прозора, вона маревом відбивається в дзеркалі й страхом – в очах. Вона – порожня сутність схвильованого жалю, вини, вибачень. Ти й не ти. Твоя хвороба.

Коли розумієш це, можливо, що ніякого дзеркала нема, стіни в кімнаті світло-зелені і ліки роблять своє – за крок від повної деструкції особистості.

 

Марина БОГУСЛАВСЬКА