Робота журналістом в умовах війни, — інтерв’ю з Аллою Стрілець
Алла Стрілець – студентка третього курсу факультету журналістики, членкиня НСЖУ. Поговорили з нею про погрози, дорогу додому та плани після перемоги України.
Алло, до війни ти працювала на запорізькому сайті Inform.zp.ua та Радіо «Максимум». Як змінилося твоє коло обов’язків з початком повномасштабного наступу рф?
Як тільки в інформаційному просторі почали з’являтися меседжі про повномасштабне вторгнення росії на територію України, ми в редакції почали розробляти можливі сценарії «переформатування» нашої роботи та, звісно ж, контент-плану. В перші три місяці війни ми сфокусувалися виключно на стрічці новин. Матеріали в нас виходили майже не 24/7. Згодом я з моєю коліжанкою розділили чергування на стрічці позмінно, навіть намагалися вибудувати свою роботу так, аби мати вихідні (а це – дуже велика рідкість для новинаря). Тільки нещодавно ми вирішили з колегами знову відновити написання матеріалів-експлейнерів, корисних інструкцій, інтерв’ю. Їх ми називаємо «ексклюзивами». Це стосовно сайту. А от свою роботу на радіо довелося поставити «на паузу». Через небезпеку ракетних обстрілів по Запоріжжі ми не працюємо в офісі з 23 лютого, тож і не маємо доступу до нашої студії на радіо. До того ж я зараз не знаходжуся в місті.
Тобі вдалося дістатися рідного містечка у перші дні війни. Розкажи, наскільки важко це було. І яку роль відіграла твоя професія?
Із Запоріжжя я вирішила повернутися додому до сім’ї, яка залишалася на Херсонщині. Я ще не розуміла всієї небезпеки цієї поїздки. На Півдні вже точилися бої, страшні бої. За десять кілометрів від мого дому вже йшла стрілянина з танків. Водії, які поверталися зі сторони Чонгару, що біля кордону з Кримом, розповідали, що нікого вже не пропустять на територію Херсонської області, або ще гірше – обстріляють транспорт. На таксі мені вдалося доїхати лише до Мелітополя, перед нами місто «закрили». Там я провела найстрашніші п’ять днів мого життя під обстрілами, вибухами та автоматною чергою.
Врешті в мене з’явився шанс поїхати додому. Перевізник попередив, що ноутбук в мене можуть забрати окупанти, тому я його лишив у знайомих, а телефон можуть ретельно перевірити. А що таке потрапити телефону української журналістки до рук окупантів? Це вирок. А жити хотілося, дуже. Я видалила всі месенджери, соцмережі, фото, скріншоти, окрім одного випадкового – пересування російської військової техніки Мелітополем. Хоча перед цим російський військовий з автоматом, спрямованим на мене, дуже доступно пояснив: «Если я найду у тебя фото нашей техники, в лучше случае я разобью этот телефон при тебе»( доля тоді посміхнулася мені). Я відносно дуже легко пройшла всі десять блокпостів. Але мені досі сняться в нічних жахах російські військові та те, як вони беруть мене в полон… Морально це нестерпно важко.
Саме тоді, проходячи перевірку російськими військовими, я зрозуміла цінність своєї роботи. Вона вимірюється не кількістю подяк, грамот, статуеток. Ти по-справжньому розумієш вагу професії, коли за твою діяльність можуть позбавити життя. Я впевнена, якби на блокпості дізналися, ким я працюю, додому б я не доїхала. Тому своє журналістське посвідчення від редакції та НСЖУ я заховала дуже близько до серця. Символічно…
Зараз ти працюєш у місцевому ЗМІ. З якими труднощами стикаєшся, адже місто в окупації? (маю на увазі, чи не має перешкод з боку нового керівництва)
Звичайно, нікому з представників окупаційної влади не подобається діяльність абсолютно проукраїнського медіа на окупованій території. Ми намагаємося бути дуже обережними щодо матеріалів (переважно ми пишемо про якісь соціальні речі: наприклад, на початку війни було дуже актуальним, де зняти готівку, де купити хліб, зараз цікавляться, як працюють банки та інші соціальні установи, яка ситуація з виплатами). Посилили заходи особистої безпеки: обмежили доступ до своїх сторінок у соцмережах, змінили паролі, фізично намагаємося менше «світити» біля будівлі редакції, не контактуємо з незнайомцями, «чистимо» галерею телефону та месенджери.
На момент запису інтерв’ю до нас вже двічі намагалися навідатися озброєні люди, чи то ми щасливці, чи то вони все ніяк не можуть застати нас на місці… Три місяці війни ми жили на окупованій Херсонщині – чи не єдині – під українським прапором. Та ситуація, на жаль, саме зараз стрімко змінюється. Ми чудово розуміємо, що нас, журналістів, захочуть «підм’яти» під себе, але як тільки буде пряма загроза цього, ми відмовимося від співпраці з ворогом! А поки ми надійно тримаємо інформаційний фронт в громаді, хоча й працюємо на волонтерських засадах. Та земляки вдячні нам за роботу, а це неабияк надихає працювати далі, дає надію, що ми ризикуємо своїм життям та безпекою недарма.
В якій кількості та з яким змістом ти отримувала погрози через професійну діяльність?
Працюючи на окупованій території я мало не щодня отримую «лагідні рекомендації» від недругів про призупинення своє журналістської діяльності. Та кожен має займатися тим, чим може найкраще. Хтось працює лікарем, хтось – водієм, я от – журналісткою, а хтось просто поливає людей брудом та погрозами. Кожному своє.
В редакції запорізького сайту ще цікавіше. Там нам на редакційну пошту частенько надсилають листи з погрозами від російських фсб-шників або ІПСО-шників)) Ми, буває, посміємося з цих заяв про «тюремні допити та сроки у в’язниці» та закликів звільнитися, аби уникнути «кримінальної відповідальності за підтримування фашистського режиму Зеленського». До речі, якщо вірити листу від декого Абдулхаміда Говорова, то на мене в росії вже завели кримінальну справу за статтею «Екстремізм». Яка «сумна новина»))
Певно, комусь моя скромна персона, стала дуже цікавою з російських спецслужб, тому мені частенько, буває, пишуть у вайбер та телеграм з російських номерів невідомі, представляючись, то тіткою з Сибіру, то дядьком ще звідкись. Але посилені заходи з кібербезпеки допомогли уникнути й цього.
Найголовніші висновки, які ти зробила для себе, як для журналіста за час війни?
Наслідки від журналістської діяльності можуть бути фатальними як для самого журналіста чи журналістки, так і для родини, знайомих, друзів. Специфіка роботи журналістом на підконтрольній Україні території та в окупації різниться. Адже одна річ, коли ти пишеш про злочинні дії рашистів, умовно, в Запоріжжі, а зовсім інша справа – на окупованій Херсонщині, де здригаєшся від шуму російської військової техніки на вулиці.
Саме під час війни я зрозуміла, що обрала для себе правильний професійний шлях. Я горю тим, чим зараз займаюся, мене драйвить від самої думки, що комусь інформація від мене може бути корисною, а комусь і зовсім може врятувати життя. Треба працювати до останнього, поки ця можливість є! Людське життя та свобода слова – це найцінніше, що є у цьому світі. І це загальні пафосні слова. Це мій досвід та рефлексії, які народилися в мені, працюючи в часи, коли за кожне слово доводиться відповідати.
Які плани щодо журналістики маєш після закінчення війни? Якісь мрії чи цілі?
Від початку війни я не будую плани довше, аніж на три дні вперед. Хоча ситуація може змінитися буквально за лічені хвилини. У довгостроковій перспективі я, звичайно, бачу себе виключно в журналістиці (хоча хто зна, життя таке мінливе!). Після нашої перемоги я, гадаю, в аудиторії з’явиться попит на аналітику в плані, як будемо відновлюватися, скільки ресурсів та часу на це піде, на репортажі про життя після війни для людей та їхніх населених пунктів, на інтерв’ю з тими, хто наближав цю перемогу як міг, кожен на своєму є фронті. Це моє бачення, яке я хотіла б вдихнути у свої матеріали. Після постійної роботи перед монітором мій зір дав про себе знати, тож мені ще й фізично треба буде відновлювати свої ресурси «в полях».
Мрію, аби кожного журналіста та журналістку, який або яка працює у ці складні воєнні часи: на передовій, під окупацією, в тилу, пам’ятали та шанували. Бо Пулітцерівська премія це добре, але важливо ще знову повернути довіру людей до української журналістики. Ціль – досягти цього.
Ну добре, є ще в мене одна мрія – зібратися величезною журналістською тусовкою з різних регіонів України, у тому числі з Криму та Донбасу, та довго-довго розмовляти одне з одним, плакати, сміятися та обніматися. Тож нехай ця мрія стане нашою новою переможною реальністю!
авторка: Ольга Івашкевич