Щоденник біженця

Близько тижня кожен день я з сім’єю прокидалися з думками про те, що треба покинути країну на деякий час, що так буде безпечніше. Ми не знали яке рішення буде правильним.

День перший

Я не знаю яка сьогодні дата, я живу лише сьогоднішнім днем і сподіванням що завтра настане. Ми прокинулися о 7 ранку від чергового вибуху. Вирішили що або сьогодні або ніколи, тому що вже декілька днів ми намагалися виїхати, але на виходило. Остаточно зібрали речі, та поїхали на вокзал. Дуже велика черга, у якій люди стоять з самого ранку. Який відсоток що ми зможемо виїхати першим потягом? Залишається лише чекати. Евакуаційні потяги їздять не за розкладом, тому треба просто приїзжати на вокзал та чекати. Через годину очікування прибув потяг, ми всі швидко побігли до нього. Перед потягом стояла поліція, яка рахувала та пропускала певну кількість людей, у яку увійшли і ми. І ось я вже стою біля потягу і розумію, що так не хочу покидати свій дім, я навіть не знаю коли зможу повернутися. Ми розсілися по містах у потязі, я взяла із собою свою собаку, я не могла її залишити. Ми їхали у плацкарті, нам пощастило що наша родина зайняла майже все купе. Перші декілька годин ми їхали дуже довго, ми до Дніпра їхали 2-3 години. На цій зупинці до нас підсіла жінка с дітьми. Вона росказувала нам як їм пощастило вибратися з окупованої території, який жах вона пережила коли тікала з дому. Вони поїхали в тому одязі, у якому і були.

Їхати нам було складно, було дуже спекотно. О 9 вечора у потязі вимкнули світло через світломаскування. Ми спали сидячі, верхні полиці були для дітей.

День другий

Ми прокинулись коли всі почали прокидатися. Наша кінцева точка було місто Чоп, від якого можна було перетнути один з трьох кордонів. До Львова ми приїхали о 10 годині, думали шо і до Чопу вже скоро доїдемо. Ми їхали пів дня, і ось нарешті доїхали. Мені складно було зрозуміти до кінця що я покинула свій дім, і не знаю коли повернусь. Весь час був присутній страх невідомості, у яку ми їхали. Нарешті ми вийшли з потягу, нам треба було зайняти чергу за квитками на потяг до Угорщини. Не знаю як, але нам дуже пощастило що ми зустріли знайомих у цій черзі, та нам не потрібно було ставати у кінець. Черги були дуже великі, я коли дивилася на ці черги, ставало погано від думки скільки мені треба буде чекати. Ми розділилися, в черзі за квитками стояла бабуся, а мама стояла в черзі на потяг. Ми впоралися за годину. Та сіли на потяг до прикордонного міста в Угорщині- Захонь. До нього ми доїхали за 15 хвилин. Я навіть не думала що це буде так швидко.

Ми вийшли з потягу і тут нас підхопили волонтери. Одні волонтери зустріли нас прямо перед потягом та допомогли нам донести речі. Інші дали  безкоштовні квитки до Будапешту. На вокзалі є намет у якому кожен може не лише поїсти, а взяти із собою їжу яку йому дають. Безкоштовна їжа, безкоштовні напої, безкоштовна ночівля, безкоштовні білети — це все надається українцям в якості допомоги. Ми поїли та сіли в потяг. Дорога до Будапешту була 4 години. Нарешті ми доїхали. Коли ми вийшли з потягу нас знову зустріли волонтери, не зовсім легко було з ними спілкуватися адже українська та угорська мови не зовсім схожі. Дякувати Богу до нас підійшов перекладач і ми змогли спокійно спілкуватися з волонтерами. Ми вирішили що після такої важкої дороги нам треба на декілька днів залишитись в Будапешті. Ми попросили волонтерів знайти нам готель, головна складність була у тому, що ми були з собакою, мало де дозволяють проживання із тваринами. Це було вже 11 ночі, ми провели годину на вокзалі та чекали коли нам знайдуть житло. Навколо нас зібралося 5 волонтерів, хтось допомагав з пошуками, хтось просто дізнавався що сталося. Нам і на цьому вокзалі надавали багато їжі. Нарешті знайшовся готель, та він ще знаходився прямо поруч з вокзалом.Нарешті ми прийшли до номера. Були настільки змучені що одразу лягли спати.

День третій

Зранку я прокинулась від повідомлень що дві ракети долетіли до мого рідного міста. Та погано стало віл думки що ч у безпеці, а інші ні.

Весь день в мене було відчуття немов я ще їду у потязі. Через таку довгу дорогу в мене почало паморочитися в голові. До вечора я приходила до тями.

День четвёртый

Разом із моєю родиною ми вирішили трішки прогулятися містом. Довго не гуляли тому що почався дощ. Ми сходили на вокзал та купили квитки до наступної нашої зупинки. Після чого повернулися до нашого номеру та відпочивали.

День п’ятий

Ми зібрали валізи, та чекали часу виселення з готелю. Коли все ж таки дочекалися, ми пішли на вокзал. Тут вже ми чекали потяг до Віденя, який йшов 2 з половиною години. На цей раз в нас були сили їхати далі. На вокзалі ми пересіли на потяг до Італії, там і була наша кінцева зупинка. Нам знову пощастило що у нашому купе були лише ми. На кожному перетину кордону заходили прикордонники та перевіряли документи. Усі коли бачили наш український паспорт, нічого навіть не перевіряли, лише ставили печатку. Всю ніч ми їхали до Італії.

День шостий

Ми прокинулись о шостій ранку, щоб не проїхати нашу зупинку. Тому що, як ми помітили, цей потяг на кожній зупинці стоїть не більше 5 хвилин. Ми встигли вискочити з потягу. На вокзалі нас повинні були зустріти, та відвести туди, де ми будемо жити. Ми знайшли чоловіка, який приїхав за нами, трішки складно було з ним спілкуватися, тому що він не розуміє англійську, а ми не розуміємо італійську. Ми доїхали до родини яка запропонувала нам допомогу та житло, майже весь день ми провели з ними, після чого поїхали у квартиру, у якій невідомо скільки ми будемо жити. Під вечір мене охопило відчуття сорому, тому що я змогла покинути свій дім, а хтось ще й досі ховається у підвалах. Нарешті закінчився ще один день переїздів. Морально складно, особливо коли ти чуєш багато розповідей українців про те, як вони тікали, аби врятуватися.

Через декілька днів ми почали займатися реєстрацією документів. Виявилося що в Італії не все так легко. Жінка, яка допомогла нам з житлом, зареєструвала нас онлайн як туристів, тому шо коли ми приїхали, тут ще не було статусу біженця або тимчасового перебування. Потім ми поїхали робити тест на ковід та жінка до якої ми приїхали повинна була зареєструвати що ми живимо у неї, що вона за нас відповідальна. Через декілька тижнів правила перебування змінилися, нам треба було ідти до поліції щоб отримати код, з яким ми могли би далі оформлювати документи. Ось на цьому етапі ми і застрягли. Після отримання кодів треба їхати до центральної поліцейської ділянки у місті, надати їм документи та чекати коли вони назначать дату для співбесіди, після якої вирішають давати статус тимчасового перебування чи ні. Лише після того як отримав статус ти можеш онлайн подати заявку на матеріальну допомогу.

Тут ми вже цілий місяць, безмежно хочеться додому. Я все так само не знаю який сьогодні день та дата. І я нарешті зрозуміла, що моя країна найкраща та сильніша. Вірю що скоро зможу зустрітися зі своїми друзями як і раніше. Все буде Україна!

підготувала: Марія Гедікова