Вадим Петров: «В «Динамо-2 » честная конкуренция и только на поле»

Як стати гравцем однієї з топових футбольних команд України - "Динамо" розповів 19 червня в студії радіо "Universe" уродженець Запоріжжя, футболіст Вадим Петров. Вадим виступає нападником футбольної команди "Динамо-2" уже протягом двох років. Хлопець починав свою футбольну кар'єру в запорізькому клубі "Металург". 

— Вадиме, ти зараз навчаєшся в ЗНУ на факультеті журналістики, правда? Чому ти вступив на журфак?

— Мне хочется стать спортивным комментатором, поскольку я смотрю футбол и мне нравится комментировать. Планирую в дальнейшем комментировать футбол.

— Часто буває так, коли людина не реалізувала себе у спорті, вона дійсно може стати коментатором. І ти також думаєш, що це у тебе такий запасний варіант?

— Да, именно так.

— Давай поговоримо про те, як ти почав грати у «Металурзі». Скільки років тобі було, коли ти прийшов у цей клуб?

— Пять лет.

— П’ять років? Тобто така маленька дитина, м’яч діставав тобі до коліна, а ти вже з ним бігав? Класно! Роскажи про початок твого футбольного життя.

— В «Металлурге» у меня сначала был один тренер, Николай Сеновалов — очень класный, он многое мне дал как тренер. Потом тренером стал Рудыка Александр. Он очень долго меня вел, наверное, с 8 лет и до 18-ти. Потом уже мы ушли во взрослый футбол, в U-19. Я там проиграл год и ушел с «Металлурга».

— Тобто в основному складі «Металурга» ти не грав, одразу з юнацької команди пішов. І ти тоді потрапив одразу у «Динамо». Як сталося, взагалі, що саме у цій команді ти опинився?

— Мне предоставили выбор, я хорошо себя проявил в U-19: в 12-ти играх забил 9 мячей. Меня хотели и «Динамо», и «Днепр», и «Шахтер», но я выбрал «Динамо».

— Чому «Динамо»?

— Больше по душе мне эта команда.

— А ти за нього вболівав, коли був ще підлітком?

— Да, болел.

— Тобто, можна сказати, що це твоя дитяча мрія — стати гравцем «Динамо»? 

— Да!

— Ось так втілюються дитячі мрії! Розкажи трохи про про цю систему команд: «Динамо-2», основна команда. Як відбувається, що гравці переходять з однієї команди в іншу?

— Есть команда U-19, в ней футболисты занимаются до 19 лет. Потом идет «дубль», дальше «Динамо-2» и первая команда. Если ты хорошо играешь, то не зависимо от взраста тебя из U-19 могут сразу взять в «дубль» или «Динамо-2». Система во всех командах одинаковая, сейчас к нам пришли новые тренеры — испанцы, они уже год занимаются с футболистами. Как видите, они помагают — «Динамо» заняло первое место, еще и кубок выиграли.

— А ти починав із якої команди?

—  U-19.

— А в «дублі» ти був?

— Да, потом в дубле, а потом в «Динамо-2».

— Тобто за два роки ти вже досить гарно просунувся до своєї цілі. А як тебе сприйняли у новій команді? Ти одразу став нападником? 

— Да сразу.

— А як це відбувається — перехід до наступного рівня команди? До вас на тренування приходять тренери інших команд і дивляться як ви граєте?

— Да, смотрят. Бывает, тренера из первой команды приходят посмотреть как игроки тренеруются.

— А вас попереджають про те, що прийдуть сьогодні?

— Нет.

— Тренери спілкуються між собою, обговорюють успіхи гравців?

— Да, но мы этого не знаем. Они обсуждают — кто прибавил в успехах, кто сейчас не в форме.

— А між грвцями є суперництво?

— Конкуренция есть, но здоровая конкуренция, только на поле. У нас все честно.

— Знаєш, як у цих фільмах, які присвячені якомусь спорту, буває, що підставляють одне одного друзі.

— За полем подставили и футболист не приехал на игру? Нет, такого нету. Коллективы класные во всех четырех командах.

— Вадиме, розкажи, от як взагалі проходить ваш день, о котрій ви прокидаєтесь, що робите?

— В 9 часов мы просыпаемся, идет мед-обследование, потом — завтрак. Дальше готовимся к тренировке, перед первой тренировкой у нас теория. В 12 у нас первая тренировка, потом обед и отдых. Примерно в 4 начинается вторая тренировка, а потом весь вечер свободен.

— А як проходить теорія? Я собі уявляю дошку, на якій тренер малює стрілочки, гравці обговорюють свої позиції.

— Да, мы смотрим на видео прошлую свою игру, разбираем ошибки, смотрим, что мы сделали не правильно. Нам тренер указывает на наши ошибки и за неделю мы стараемся их исправить, чтоб на следующей игре они не повторялись.

— Розкажи, скільки годин на день ви тренуєтесь? 

— Каждая тренировка продолжается 2-2,5 часа.

— Ці дві години ви посійно бігаєте?

— Нет, бывают паузы — попить воды, остановиться, тренер что-то объясняет, показывает упражнения. У нас есть разные упражнения: на атаку, на оборону, на держание мяча. Зависит от будущего соперника, если он сильный — то играем от обороны на контр-атаках, отрабатываем оборону и быстрый выход на атаку. Если соперник не сильный — отрабатываем пресинг на чужой половине поля, чтобы бысто отобрать мяч и быстро наказать соперника.

— А що тобі найважче вдається під час тренувань?

— Наерное, тяжелей всего — отбирать мяч. У меня проблемы с этим.

— А щодо стосунків твоїх із тренером і взагалі усієї команди — які вони?

— Хорошие отношения, тренер хороший, все объясняет, к кажому игроку относится хорошо, с уважением.

— Буває так, що тренер кричить на вас?

— Конечно, если бы он не кричал, мы бы на шею сели сразу!

— Тобто на вас треба тільки кричати, а по-іншому — ніяк?

— Нет, иногда просто нужно крикнуть, когда плохо играем или чего-то не понимаем.

— А ваші стосунки з тренером обмежуються лише футбольним полем, чи він має на вас вплив і поза ним?

— И за полем разговариваем, общаемся. Даже иногда, если у игрока плохое настроение, он плохо выглядит на тренировке, тренер спрашивает, что у него случилось.

— Тобто тренер — це такий собі тато і мама, коли ти перебуваєш у Києві. А як часто ти приїздиш до Запоріжжя? 

— Раз в полгода.

— Тобі вистачає цього часу, аби поспілкуватись із рідними, батьками, родичами?

— Конечно нет, я бы хотел по два месяца быть дома, но такова футбольная жизнь.

— Столиця вже стала для тебе другою домівкою?

— Нет, я больше к Запорожью привык, очень люблю этот город и не поменяю его ни на какой другой.

— А що не так у Києві?

— Мне не нравятся большие города. Там очень большое движение, очень много людей, суета. Тут же все спокойно.

— Як ставляться твої запорізькі друзі і колишні однокласники до твоєї кар’єри? 

— Говорят, что я молодец.

— Немає заздрощів? 

— Я думаю, что нет. Они пример берут хороший, стараются.

— У тебе є футболіст або команда, на яких ти рівняєшся у своєму спортивному зрості?

— Это «Барселона».

— Чому вона?

— Просто лучше в мире нет команды, чем  «Барселона».

— Я сподіваюся, що ми тебе колись побачимо у Барсі. А як сьогодні, я так розумію, що зараз твоє головне завдання — стати гравцем основної команди. Як ти думаєш, сеільки часу тобі знадобиться, щоб цього досягти?

— Я думаю, года два.

— А чому саме такий термін?

— Я так хочу. Я себе поставил такую цель — через два года играть в основной команде. Большинство зависит от меня, но и от тренера первой команды тоже, поскольку я могу не подходить под его тактику.

— А якщо тобі запропонують, скажімо, за 5 років стати гравцем певної європейської команди, чи згоден будеш покинути Україну?

— В принципе — да. Если в  «Динамо» не получится, почему бы и нет.

— І якщо це буде  «Барселона» ти одразу погодишся?

— Без разговоров, сразу же.

— А в якому клубі ще ти хотів би себе побачити? 

— Может «Реал Мадрид». Но  «Барселона» — это самое-самое. Самая большая мечта, которая может быть.

— Я бажаю тобы успів на твоєму шляху до мрії, а також більше забитих м’ячів і лише справедливих арбітрів.

Фото: архів Вадима Петрова, www.fcdynamo.kiev.ua, football.ua

Марина Галич