Життя – це творчість, а творчість – це моє життя!

Життя Маріани Смбатян настільки дивовижне та різноманітне, що про нього можна говорити годинами. А саму Маріану ставити за приклад кожному. Ця неймовірна дівчина не тільки надихає, але й на власному досвіді показує, що все у житті можливо. Тож чому б не розповісти про успіхи та таланти Маріани, адже вона не лише гарно малює чи грає у театрі, але ще як ми – журналіст.

Маріанно, я знаю тебе, як творчу особистість, багатогранну, сильну духом, ти одна із популярних людей у Запоріжжі, твоїми талантами захоплюються за межами міста. Ти приклад для багатьох, чим тільки не займалась: малювання, театр, ось про це дійсно цікаво поговорити. Тож, хто ж все ж таки став ініціатором цього, батьки наполягли чи ти сама?
Якщо говорити про малювання, то, безумовно, мої батьки. Я мала хист до цього, а вони вчасно це помітили. Після того як у 11 років перемогла у конкурсі малюнків та отримала грошову винагороду, батьки вирішили віддати мене на малювання до видатної запорізької художниці, яка й почала розвивати в мені цю квітку у вигляді художника. Напевно, у кожному із нас є те зернятко, котре потрібно вчасно помітити. А стосовно театру чи журналістики, це все тому, що у моєму житті не одне зернятко. Справа у тому, що я не люблю зупинятися на чомусь одному, навіть улюблена справа колись набридне, тому я завжди знаходжу для себе щось новеньке.
Як ти вважаєш, у твоєму випадку малювання це творчість чи ремесло?
Я вважаю, що будь-яка праця повинна бути оплачена. Не має значення, це витвір мистецтва чи ще щось, але якщо людина вклала душу, зробила якісно то чому б ні. Тому і в моєму випадку, я вважаю це ремеслом, адже віддаю свою енергію. Проте, все також залежить від замовлень, є такі, котрі для мене як творчість, відкриття чогось нового, але є й такі, як тягар, тому це й можна назвати ремеслом.

Про журналістику, до речі, цікаво, наскільки я знаю, ти не навчалась на цій спеціальності, як так вийшло, що стала журналісткою?
Попри мою комунікабельність, у моєму життя був такий період, коли я сиділа місяцями вдома, були навіть випадки коли мої друзі платили мені гроші за те, щоб я вийшла на вулицю. Проте згодом, моя комунікабельність не мала меж і я стала ведучою на інтернет-радіо, що посилило мою любов до музики. І саме з того моменту все почалося. Я ніколи не готувалась до ефірів, завжди імпровізувала, а також намагалась зробити випуски більш цікавими. Одні були романтичні, інші драйвові і мені це подобалось.
Як зараз склалося з журналістикою, працювала в інших змі?
Так. Працювала на каналі «Суспільне Запоріжжя». Була ведучою та брала інтерв’ю. Я отримую задоволення від камер та операторів, тому коли мені запропонували, я не могла відмовитись. А зараз я кореспондент у газеті, у дитинстві полюбляла журналістику, хоча завжди вважала її небезпечною професією.

Маріано, після останньої нашої зустрічі у тебе була мрія зіграти на сцені театру ім. Магара чи здійснилась., та чому саме театр?
Ні, поки що не здійснилась, але все ще в майбутньому. Ось саме після того, як я просиділа майже рік вдома, я чомусь згадала свою давню божевільну любов до акторської гри, у дитинстві я часто уявляла себе на сцені. І тоді я подумала, якщо мені хочеться, то чому б ні. Відразу у голові придумала сюжет, а точніше кажучи, він сам мене знайшов. Я відчула емоції, це була картинка, як фільм. Моєю головною задумкою було через цю гру показати людей з інвалідністю з іншої сторони. Тому, що навіть вони при бажанні можуть бути нарівні з іншими. Тож у 2012 році трупа була створена, а у 2014 почали гастролювати. Хоча я завжди чула те, що я не режисер, що у мене нічого не вийде, проте моя душа наполягала на іншому. Я довела це до кінця, і все те, що я роблю, це тому, що я хочу це зробити.
Що за п’єси вже ставили та хто був режисером?
У нас вже два спектаклі, перший це «Декілька кроків до щастя», автором якого є я. З яким разом з трупою гастролювали до Львову, це було вже під Новий рік. Дуже сподобалась сцена, а гроші котрі заробили, як завжди, витратили на благодійність. Вже після гастролей до міста Лева, ми настільки були заряджені позитивом та енергією, що почали працювати над іншою п’єсою. І вже через два тижня був готовий сценарій, комедійне фентезі «Чи бувають дива», сюжет якого також справив фурор. Зараз вже працюємо над новим.
Згадаємо про виставку «Сильні духом» та «Сильні духом. Відродження» організаторкою якої була ти, що надихнуло взагалі на створенні фотовиставки та її продовження?
Спочатку це був проект, який реалізовується через фотовиставку. Головною метою було показати людей з інвалідністю, але не просто фотографія, а наділити їх певним образом. Я люблю гарні фотографії, не ті що з яєчнею чи сосисками, а ось професіональні, пронизані метою та сенсом. І ось я лягала спати і у мою голову прийшла ідея створити таку фотовиставку, показати іншу красу, не стандартних моделей з довгими ногами, а нас, такими якими ми є. Перша виставка вразила суспільство, тож я вирішили не зупинятися і за місяць ми підготували другу виставку, у планах 3 хвиля.

Ти неймовірна. Де знаходиш натхнення та час на це все?
Ось часу дійсно не вистачає, іноді не досинаю. Ось знаєш, коли серфінгіст набирає хвилю і вгорі він не може взяти і впасти у воду. Так і у моєму житті. Потому все те, що я почала, довожу до кінця. І всім це рекомендую. А натхненням служить те, що я розумію, що комусь це потрібно, є результат моїх старань, тому саме це мене надихає.